Трагічні речі найкраще передаються через гротеск: інтерв'ю з Олексою Манном
Next

Интервью / понедельник, 29 августа

Трагічні речі найкраще передаються через гротеск: інтерв'ю з Олексою Манном

Олекса Манн - український сучасний художник, дослідник субкультур і антропоцентричних форм, який володіє дивовижним вмінням передавати найтрагічніші речі крізь гумор та гротеск. Редакція зустрілася з Олексою, щоб дізнатися про нещодавню виставку з американським художником Зіо Зиглером, нові проекти, дитинство в Алжирі, українську рекламу та багато іншого.

Твої роботи подекуди демонічні, чи не думав ти писати щось світліше?

Мої пластичні інтереси зараз — зробити з антиестетики естетику. Мені цікаво розробити цю тему до кінця. Зайти на територію, де є можливою повна «неудобоваримість» образів і форми. Щоб це у глядача викликало тривогу, жах і дискомфортні відчуття, виводило його із зони комфорту. Але зробити це так, щоб це було мистецтвом, новою для мене естетикою. Ніякої солодкості і потурання власним стереотипам про те, що мистецтво має бути, як ти кажеш, «світлішим». От цим мені цікаво займатися, хоч це і шлях, повний проблем, які розкриваються одна за одною, як головоломка, коли ти занурюєшся в ці демонологічні теми.

Раніше ти працював в рекламі, чому ти пішов і чи є такий рекламний проект, яким би ти пишався? 

Є кілька, але реклама — це була робота для заробляння грошей, бо тоді це був єдиний шанс вижити і матеріально себе підтримувати. І на ці гроші робити свої речі. Довелось в рекламі попрацювати. Я там собі достатньо швидко зробив кар’єру. Працював в локальних і міжнародних агентствах, сидів в окремому кабінеті, з красивим видом з вікна, розробляв концепції, дизайн, знімав ролики. Але в рекламі, як і в політиці, та й у багатьох галузях діяльності у нас в країні, йде негативна селекція. Туди, якщо подивитись на умови кастингу на креативні посади, запрошують людей креативних, мислячих, з нестандартним поглядом на речі, а потім вимагають від них посередності і сірості. Відповідні вимоги з подвійними стандартами призводять до певного результату. Був час, коли в рекламі працювало дофіга цікавих персонажів: художників, письменників, режисерів, журналістів. А в результаті цієї негативної селекції їх звідти просто вимило. Всі закинули цю штуку і пішли на вільні хліби, залишивши цю, безумовно, важку працю. Тому-то й реклама у нас така хуйова.

Я знайомий з багатьма чуваками, які брали «Каннські Леви». На Заході це дуже солідна справа. Бачив копірайтерів, дизайнерів, арт-директорів, яким по 50–60 років. А у нас реклама — справа молодих, бо їм можна сказати «всё хуйня, переделывай, клієнт не зрозуміє». Наших клієнтів ми теж доволі жваво можемо уявити, бо образ українського бариги, який упіймав бога за бороду, нікуди не дівся, а, навпаки, ще більше деградував. Самозакоханість, яка межує з самодурством, — це дві основні риси, на яких тримається цей тип людей. Я звідти пішов, але й зараз нічого не змінилося. Друзі, що там залишилися, виють, що працювати неможливо. А нових не буде, бо робота врєдна, а клієнти — дебіли.

Нещодавно в тебе була виставка з американським художником Зіо Зіглером. Чи думав ти, що після виставки у нас ви поїдете робити виставку в Штатах і ти там під шумок лишишся?

Ні, не думав. Це спільний проект, мені просто було цікаво подивитися, що він за людина, як він мислить. У планах у мене є вибратися у Штати, але поки мені головне, щоб проект був цікавий. Я не мислю, що завжди буду в Україні. З інтернетом можна працювати де завгодно. Пожити і потворити в іншій країні — чому б і ні? Це був би крутий досвід, тим більше що він у мене час від часу здійснюється і так.

Українська трансляція світового мистецтва не відповідає дійсності взагалі. Її фактично не існує. Коли ти виїжджаєш у будь-яку європейську країну, дивишся, як у них усе там, і повертаєшся сюди, то розумієш: те, що у нас подається як «сучасне мистецтво», — це заїжджений і триста разів пережований арт. Те, що в Європі закінчилось у 50–60-х роках, у нас досі актуально. Точніше, нам кажуть, що це актуально.

Я б не сказала, що ми геть зашторені. Наприклад, приходиш у Версаль — а там інсталяція Аніш Капура, тобто у них він актуалізований. А ми в Україні точно знаємо, хто це.

Ну, Капур — супєрзірка, яку неможливо не знати. Суперзірок ми тут знаємо, та й то не всіх. Але напрямків, які там розробляються, ми переважно не знаємо. От лише нещодавно на нас дійшла хвиля неофігуративного мистецтва, дуже монструозного, яким я завжди цікавився. Це та хвиля, яка ще досі у нас не розпрацьована. Те, чим я займаюся тут і чим Зіглер займається в США — це насправді один магистральний напрямок, який займається антропоцентрічними дослідженнями. А для нашого місцевого, навіть трохи підготованого, глядача це — екзотичне мистецтво, нішеве, андеграунд. І так не тільки серед простих людей, а й серед галерейщиків. «Давайте не будем это показывать, это какое-то агрессивное искусство».

До нас возять вкрай мало актуальних виставок. У нас нема спеціалізованих магазинів, які профільно займались би трансляцією сучасного мистецтва. Багато сучасних альбомів, каталогів, досліджень, артбуків неможливо скачати в інтернеті — їх треба купити, заплатити. Над ними працювали. Вони коштують бабла. Хочеш подивитися на актуальну двіжуху — плати! Ринок наш знаходиться на стадії формування. Вкрай мало людей, які займаються арт-бізнесом і взагалі просувають сучасне мистецтво. Часто це одинаки-ентузіасти. Вони фанатики, і я їх поважаю. У деяких людей, які, типу, фасадно займаються арт-бізнесом, взагалі якийсь дуже низький рівень розуміння того, в чому вони, власне, варяться. Робиться все традиційно «на свій смак і хлопський розум», бо немає актуальних орієнтирів.

Чого, на твою думку, не вистачає таким інституціям, як «ПінчукАртЦентр» чи «Мистецький Арсенал»? 

Такі інституції необхідні, звичайно. І їх має бути значно більше. Туди треба більше різноманітних кураторів, з різними поглядами на процеси в мистецтві. Бажано, щоб вони не сиділи в скляному кубіку, штучно створеному вакуумі. Для хорошого музейного проекту окрім серйозного фінансування, ще треба мати не упередженість і розширене розуміння процесів, які відбуваються в нашому мистецькому середовищі. Це все розвивається, поступово формується, впливає на процеси. Вже пробивається щось свіже.

В коротких біографіях художників (у твоїй, зокрема) часто зазначається, що «його (її) картини є у приватних колекціонерів…», а потім звучить ряд крутих міст на кшталт Праги, Берліна, Токіо і т. д. Чи правда це і як відбуваються такі угоди?

Є колекціонери, які це все збирають. З цього я, по великому рахунку, і живу. І переважно ці люди живуть у Празі, Берліні і Токіо. І в багатьох інших далеких від наших рідних квітучих ландшафтів містах. Чомусь. Ось тому так і зазначається.

Коли ти починаєш писати картину, у тебе є концепція чи ти приходиш до неї в процесі створення?

Часто я беру конкретну ідею і починаю з нею працювати. А далі вже імпровізую. Але каркас є. Я все прораховую композиційно, математично. Іноді це для мене свіжак, абсолютно новий політ, іноді це схоже на те, як діджеї беруть якусь штуку і роблять на неї ремікс. Такий собі ремікс на речі, які початково несуть інший сенс. Образний ряд спеціально ніхто не шифрує. Але якщо вивчати історію мистецтва, то чітко видно, звідки в тієї чи іншої алюзії ростуть ноги, де і з ким ведеться діалог.

У твоїх роботах часто зустрічається будова тіла. Ти вивчав анатомію?

Вивчав. І анатомію вивчав, і художній коледж закінчив, і академію мистецтв — «монументалку», і художню школу перед цим. Усе вивчав: анатомію, рисунок, композицію, перспективу, історію мистецтва, історію архітектури. І багато ще чого.

Над чим ти працюєш наразі?

Зараз мене приваблює така тема, яку я умовно позначив як «Район». І умовно можна сказати, що це абсолютне поза часом, безпросторовість, без прив’язки до конкретного міста. Це абсолютно прості на перший погляд локації, такий собі ламаний, трешовий урбанізм, населений простими на перший погляд людьми з простими історіями. Але коли ти починаєш у це вникати, зміщувати кут дослідження, випрацьовувати на це інший погляд, виходить абсолютний сюрреалізм, часто інфернальний. Матеріали теж на перший погляд банальні: знайдені картонні коробки, чорна і біла фарба, крейда. Те, що у тебе, здається, прямо перед очима, фіксується тим, що можна тут і зараз знайти на вулиці, відірвати від цього шматок і зафіксувати тим, що ти тут і зараз витяг з кишені. Такий собі лоу-тек.

Також я зараз працюю над артбуком. У нас ця культура не розвинута, немає повноцінних магазинів артбуків. Тільки починають поволі з’являтись окремі речі. Це штука європейської культури. Там ти заходиш у галереї в магазин — і потрапляєш на секцію з крутими артбуками, зробленими крутими художниками. У мене вдома є багато різних, я колекціоную. Наприклад, є артбук Стефана Бланше. У нас він не відомий, бо його ніхто не привозить, — привозять мейнстрим. Але це відоме світове ім’я. У нас люди думають, що артбук — це щось пов’язане з коміксами, якась низькопробна штука. А насправді це повноцінний арт-об’єкт, зроблений у вигляді книги, цілий світ, де купа всього, купа кишень.

Мій артбук — це щось середнє між бортовим журналом і графічним альбомом. Текстів не буде, буде лише візуальна складова.

І продовжую свій проект «Нова антропологія».

Чому ти так рідко береш участь у групових виставках?

Я завжди відкритий до пропозицій. Коли запрошують, то дуже рідко відмовляюсь. Але я не ходжу по всім цим фуршетам, «грамотно» не тусуюсь, не стою з бокальчиком вина з умним виглядом на тлі білої стіночки, не тру з потрібними чуваками. Може, якраз тому. Треба напрошуватися, крутитись навколо або бути у великій тусовці — це не про мене і не для мене. Я трохи соціапатичний у цьому плані. У мене з групових великих проектів був жлоб-арт, де я брав участь, який постійно викликав навколо себе протиречиві події і думки. Але у 2013 році, під час революції, ми порадилися і вирішили, що ми вже і так всіх достатньо загрузили цим жлоб-артом, розповіли що хотіли, і треба вже закінчувати. Хто не допер, про що це, той і так не зрозуміє.

До речі, публіка роздуплилася, що ж ми мали на увазі, тільки після того, як у революцію цей жлоб-арт з виставок виповз на вулицю. Бо на початку якісь кволі й абсолютно кон’юнктурні неокомсомольці намагались довести, що жлоб-арт — це стьоб над пролетаріатом, убогими та соціально незабезпеченими верствами населення. Не розуміючи того, що це глобальне дослідження не тільки нашого менталітету, а і, ширше, походження людських комплексів, виконане візуальними засобами.

Ти фактично живеш на два міста — Київ і Ужгород. Як, на твою думку, можна розвивати міста України?

Усе починається з людей. Ужгород — це круте місто, у ньому є всі основи урбаністики: структура, масштаб людини до міста грамотно витриманий. Ти відчуваєш там себе нормальною людиною. Від цього є певний психологічний комфорт. А та безмірна кількість жлоб’я, що там зараз у міськраді засідає, чомусь не розуміє, чого це в центрі міста не можна збудувати дев’ятиповерхівку. Але є інші люди, які прагнуть зберегти Ужгород. Одні активісти зробили тайм-лайн на тему, як можна і як не можна робити вивіски. Принесли його в міськраду, надрукували листівки. І вже це все робиться, але повільно і в малих масштабах. Раніше Ужгород був дуже зеленим містом. Зараз же там біда з екологією, бо вирубаються дебілами дерева. Повно кінчених людей, які вважають за нормальне виламати чехословацьку бруківку і вивезти її собі на дачу. Звісно, із цим усім ведеться боротьба. Але Ужгород — місто невелике, 120–150 тисяч населення, і нормальних небайдужих людей мало. Немає серйозних блогерів, які б могли про ці неподобства писати і збирати багато лайків і шерів, на які б потім реагували участю в подіях активні люди. Розвиток міст має початися з арт-кластерів. Головне, щоб цим не займалися самозванці, які хочуть тупо дерибанити бюджет.

Щодо України, а конкретно — Києва, то це місце зараз дуже хаотичне. Це фактично і не місто. Пишання «красивым Киевом» має місце тільки в уяві людей, які ним пишаються. Київ — це зараз доволі потворне місто, місто-село, місто-ларьок, яке таким не було. Зупинити його руйнацію і спотворення вкрай важко. Але є люди, які цим займаються і переймаються.

Чому китайському мистецтву вдалося вийти на міжнародний рівень, а українському — ні?

Китай змінився. Це вже не Мао Цзедун і не той специфічний азійський комунізм, як дехто думає досі. Десь у 2004 році на всіх аукціонах китайські бізнесмени почали масово скуповувати китайське мистецтво. Підкрутили йому ціни, зробили промоушен, повідкривали імена — і, відповідно, тут же включилися колекціонери з інших країн. І трансляція Китаю у світі змінилася.

Своє дитинство ти провів в Алжирі. Чи вплинуло це на твої роботи?

Мій інтерес до різних культур почався якраз із цього алжирського дитинства. Алжир — це Магріб, офранцужена територія з синкретичною культурою. Там, крім мусульманської культури, багато Римської імперії, вандальської німецької культури. Це Св. Августин, ранньохристиянські пам’ятники, там же поруч — «османівські» багатоквартирні будинки ХІХ сторіччя, площі, бульвари, які розплановувались, як у Франції, віли Камю, Уайльда, Матісса. Дуже демократична країна була до Ісламської революції. Я й сам трохи жесті застав, але ми якраз тоді звідти і поїхали. Після цієї революції Алжир занурився у пітьму років на п’ятнадцять. Можна спокійно прилетіти в сусідні Марокко, Туніс, у Танжер, Касабланку. А в Алжир просто так не полетиш, там досі все це не устаканилось. Причиною революції слугувало те, що до влади прийшли брати-мусульмани — таліби, студенти духовних семінарій. Вони вирішили, що будуватимуть життя згідно шаріату. А до того будувалась різновекторна демократія.

У тебе був період, коли ти на чотири місяці відмовився від «Фейсбуку». Це був експеримент? Який досвід ти отримав?

Від інтернету відмовився, щоб більше працювати, щоб ніхто не трахав мозок. Я іноді заходив, щось читав, але не писав — це витягує кучу часу. Я собі вирішив, що це дуже класна практика. Я працював дуже плідно: писав, малював, робив дофіга живопису, графіки. Зараз видаватиму на основі цього артбук. Але людині властиво іноді закриватись, а потім повертатись. Бувають періоди, коли мені прикольно писати, отримувати якісь фідбеки від людей. А буває, що мені це не цікаво — і тоді закривається все це. Це як люди їдуть в гори чи в якісь нори залазять, але ж повертаються потім. Інтернет — це взагалі цікава штука така. Якби батькам кіберпанка в 80-ті сказали, що відрубати від інтернету — це буде покарання, то вони б не повірили. Навіть вони до такого б не додумалися.

Твій «Фейсбук» дуже популярний. Як ти думаєш, чому?

Коли у нас соціальні мережі стали масовими, то зразу всі стали викупати, хто є хто. Як хто мислить, хто як підходить до своїх робіт. Деякі художники почали цікаво писати. І дуже загострили цей неолітературний момент. Як правило, якщо людина нормально мислить, то у неї цікаве все, комплексно, і той же «Фейсбук». Багато людей ставиться до цього як до виєбонів. Насправді ж це просто замітки: «що я почитав», «що я подивився» — не більше.

Взагалі я отримую в свою адресу, буває, і багато хамства. Люди думають, що фейсбучний образ — це і є реальний я. Типу я собі сиджу і тільки чекаю, коли ж мені хтось напише і розповість, «почём раньше булка была». Дуже не люблю умняк такого характеру.

Ще там можна проводити дуже цікаві дослідження антропологічного характеру і збирати матеріал для робіт. Чим я, власне, і займаюсь.

Для себе я зрозумів, що серйозні, часто дуже трагічні речі найкраще передаються й усвідомлюються через гротеск. Деяким людям це теж імпонує.

Ось тому, відповідаючи на твоє питання, можливо, мій «Фейсбук» популярний.