Портрет українського поета. Частина перша
Next

Портрет / четверг, 04 августа

Портрет українського поета. Частина перша

Якщо ви не маєте жодного стосунку до літературної тусовки, не філолог, не закінчували Шевченка чи Могилянку, не п’єте настійки в Барбакані та Купідоні – то ви, можливо, не знаєте імені жодного сучасного українського поета. Або ж знаєте лише Сергія Жадана. У ліпшому випадку чули про Дмитра Лазуткіна чи Катерину Бабкіну.

Ви, безперечно, підозрюєте, що вони існують, ходять з вами одними шляхами, може, навіть серед ваших знайомих крутиться кілька так званих "мережевих поетів", які мають окрему групу з кількома тисячами підписників десь на фейсбуці. Але цього точно не досить, аби знатися на сучасній українській літературі.

Така ситуація склалася, чого лукавити, зокрема "завдяки" медіа. Приміром, для видання Time цілком звично поставити Джонатана Франзена чи Тоні Моррісон на обладинку журнала, чергуючи їх із Бараком Обамою або Марком Цукербергом. Не кажучи про матеріали, що знаходяться не на першій шпальті. Звісно, наші медіа тяжко порівнювати, хоча б тому, що, наприклад, в Harper's (не той, що Harper's BAZAAR) публікувалися свого часу Джек Лондон, Курт Воннегут, Марк Твен, Том Вулф та Джон Апдайк.

У нас, на превеликий жаль, немає журналів з такою історією. Важко уявити, що альманах "Українська хата" досі існує й продукує сучасний контент, хоч свого часу він був досить прогресивним виданням. З іншого боку, журнал "Дніпро" існує від 1927 року і до сьогодні, але матеріали там геть не відповідають уявленням про сучасний журнал. Та й ви, скоріше за все, навіть не чули про нього. Проблеми і з онлайн-виданням. Допоки медіа транслюватимуть політиків та поп-дів, як головних персон українського простору – доти суспільству буде складно самотужки перейти у площину "культура". Звісно, у нас є кілька профільних видань, котрі генерують якісний культурний матеріал, але вони частіше зосереджені на контенті, а не на візуальній складовій, що саме по собі не є проблемою. Але такі видання читає лише невелика частина української аудиторії. Інші медіа, опираючись на трафік, публікують культурні матеріали лише маючи потужний інфопривід.

Таким чином, ми ходимо по колу: медіа не публікують культурні матеріали, бо це нецікаво пересічному громадянину, а пересічний громадянин не цікавиться культурою, бо медіа не публікує матеріали. І неясно, що з цим робити: плакати чи сміятися. Ми обрали третій варіант, сподіваючись, що статей про українських митців буде виходити більше, і з часом це стане справжнім трендом не лише для вузькопрофільних видань.

 

Олена Герасим'юк

Style: PRZHonskaya

На своїй сторінці у Facebook ти позиціонуєш себе не як поет, а як політичний активіст. Зокрема, ти береш участь у звільненні політичних в’язнів. Чому ти цим займаєшся?

Публікувати вірші у Facebook я припинила два роки тому, майже одразу після виходу "Глухоти" (збірка поезій - ред.). Мені не хочеться бачити свої тексти в такому форматі. Це мій особистий вибір. Щодо соціалки, поетові "дозволено" коментувати війну і окупацію, мову ненависті, переселенців, кількість вбитих і персони героїв, тобто все те, що за уявленням суспільства входить у рамки поезії. У це будуть вірити. Незважаючи на те, що українське мистецтво минулого століття - табірне і тюремне, у нас нема ні відповідної культури, ні фольклору, ні мови. Люди писали і творили так, ніби їх нічого не обмежувало. Тому історики, театрали, літератори, музиканти, які зараз переосмислюють той досвід, мають змусити глядачів вірити не тільки мистецтву, але й факту. Саме тому, що існує умовне тематичне обмеження, процеси та інциденти я можу коментувати лише як громадський активіст. Такі правила.

На перші суди я потрапила випадково. Мені зателефонували і повідомили, що нашого друга звинувачують у гучному політичному вбивстві. Я багато писала про справу Бузини (Олесь Бузина, журналіст - ред.), але самих новин і репортажів було не достатньо. Люди, які читали мої матеріали на сторінках видань, не розуміли, що насправді відбулось. Новини лише інформують, залишаючи за кліше та структурою новини трагедію та історичний, важливий у нашому часі контекст. На основі усього зібраного я написала "Тюремну Пісню".

Що ти думаєш стосовно судової системи в нашій країні? Чи можна її покращити і як?

Українська судова і пенітенціарна система - це яма. Чорна і бездонна. Від російського аналога вона відрізняється грубістю і периферійністю. Наприклад, якщо в Росії слідчий витратить трохи часу на фальсифікацію справи, аби чимось обгрунтувати пожиттєвий вирок, бо це його робота, то український слідчий цього не робитиме. Йому впадлу. Український слідчий вважає, що нікому нічого не винен. Ви можете провести роки за ґратами на основі ДНК-аналізу, зробленого ветеринаром, чи на основі нижньої білизни своєї бабці, яку під час обшуку випадково переплутали з вашою і підкинули на місце злочину. Українським слідчим плювати і на правосуддя, і на красу справи. Невідомо, хто тут більше пригноблений: в'язень чи його наглядач. Тюрма - це не лише будівля з ґратами, де утримують страшних та бородатих зеків. Це школи, це лікарні, це інтернати, це реанімації і пологові будинки... Тюрма - це доволі проста система з двома гравцями: у одного право, інший все втратив. Це важливо розуміти. І важливо ламати. Байдуже, якою ціною. Занадто довго ми думали, що система може змінитись сама, і втратили важливий для змін час.

_______________________________________________________

Українська судова і пенітенціарна система - це яма. Чорна і бездонна. Від російського аналога вона відрізняється периферійністю. Наприклад, якщо в Росії слідчий витратить трохи часу на фальсифікацію справи, аби чимось обгрунтувати пожиттєвий вирок, бо це його робота, то український слідчий цього не робитиме. Ви можете провести роки за ґратами на основі ДНК-аналізу, зробленого ветеринаром, чи на основі нижньої білизни своєї бабці, яку під час обшуку випадково переплутали з вашою і підкинули на місце злочину.

__________________________________________________________ 

Твій тато, Василь Герасим’юк, – лауреат Шевченківської премії, і чи не всі в літературних колах високо цінують його поезію. Як поету зростати в сім’ї поета?

Я мало спілувалась з татом. В підлітковому віці він давав мені читати цікаву літературу, на якій я виросла. Але коли стало зрозуміло, що я пишу вірші не лише "в подражаніє" Кобзаря, а починаю шукати щось своє, він попередив: далі ти йдеш сама. Жодна людина, якій він писав передмови чи номінував на премії, не була засуджена чи зацькована літераторами. Адже такий формат роботи припустимий - молодий пише, визнаний критикує. Натомість мені часто закидали звинувачення, мовляв, "ти донька письменника, тато тобі все купив\продав\домовився", і чути таке було страшенно боляче. Але ми з татом прекрасно розуміємо ціну слова. Моя ціна - битись за власний голос.

Наразі в тебе невеликий корпус текстів – поетична збірка "Глухота" та поема "Тюремна пісня". Над чим ти зараз працюєш? Не думаєш податися в прозу? 

"Тюремна Пісня" дуже важкий текст для мене. Я писала його вісім місяців з першоджерел, забирала шматки, які могли б комусь загрожувати, додавала метафори, працювала над постановкою, куратором якої була Настя Євдокимова, режисером - Наталя Ворожбит. Читка відбулась за участі абсолютно геніальних хлопців - Олексія Бика, Дмитра Іващенка та інших. Після цього знайшлись люди, які зацікавились і запропонували важку тюремну тему вивести в інший формат - повноцінної театральної вистави і кіно. Зараз ми працюємо з оригінальним текстом і адаптуємо його до нових форматів. Роботи багато у різних жанрах. Сподіваюсь, з прозою ми ще попрацюємо. До "Глухоти" я мало повертаюсь. Це моя особлива любов, але треба рухатись далі.

"Тюремну пісню" як перформанс вперше поставили у стінах Книжкового Арсеналу. Потім на фестивалі Порто Франко в Івано-Франківську та в Зеленому театрі в Одесі. Що ти плануєш робити з поемою в майбутньому?

У кожному місті глядачі сприймали "Тюремну Пісню" по-різному. Київ, як епіцентр подій, описаних у поемі, порадував не лише великою кількістю глядачів (понад 150 осіб), але і на диво серйозним підходом до побаченого. В Івано-Франківську я переконалась, що Україна ділиться по Збручу. Жартую, звісно. Перед виставою я пробувала адаптувати київські реалії тексту до місцевих, і на мій подив і захват, молоді люди з цікавим минулим не могли мені назвати навіть адреси відділків, що вже й говорити про СІЗО чи тюрми. В Міріямпольській тюрмі в'язні мають можливість працювати як наймані працівники в селі, поруч з яким розташована колонія. На східній Україні, наприклад, про такі речі я не чула. І це надзвичайно прекрасно - бувати в містах України, де політичний в'язень - це поняття історичне. Яка ж на диво багатогранна країна!

Розкажи про свій звичайний день

Мої будні насправді не такі вже й цікаві. Я прокидаюсь вранці і до вечора без відпочинку працюю - виконую роботу, за яку отримую гроші, читаю купу літератури для статей "Розстрільного Календаря" та інших проектів, інколи щось пишу, коли сильно накриває. Сам процес дуже нудний. Мабуть, я розчарую тих, хто вважає, що вести популярні проекти чи писати вірші - страшно захопливо, легко і це приносить дофіга фідбеків. Це пекельна і нудна праця, за яку ти ще й добряче отримуєш кармічних і не дуже пендалів. Результат набагато цікавіший. Принаймні, це єдине, що залишається.

Чи хочеш ти заробляти на життя поезією і чи можливо це в нашій країні?

Мені соромно брати гроші за свою роботу. Однаково: зарплатня, одноразова виплата чи гонорар. Але за будь-які отримані послуги плачу. Вважаю, що будь-яка робота повинна бути оплачена. Такий парадокс. Судячи зі стрічки фейсбуку, така проблема не тільки у мене - багато вихованих в радянських традиціях людей, які займаються культурою та освітою, соромляться брати гроші за роботу. Мовляв, це ж культура, як так! Духовність-бездуховність, як писав Полежака! (Артем Полежака, поет - ред.)

Я не дуже розумію, як можна заробляти на творчості. Так, платять за проекти, за виступи, за статті, за книги, але це не ті гроші, на які ти б міг жити впродовж місяця. Потрібно робити дуже багато всього. Але ж ми прекрасно розуміємо, що література (над якою працюєш щодня, як на заводі), точніше, її готовий продукт - вірш, колонка або прозовий твір - публікуються дуже рідко і не завжди там, де платять. Для прикладу, коли мене запросили прочитати тексти на Міжнародному Берлінському літературному фестивалі, кількість глядачів та - згодом - гонорар перевищили усі мої сподівання. За кордоном люди можуть собі дозволити вкладати гроші в культуру - і отримують неймовірні враження. Говорити про заробіток з письма в Україні складно: з одного боку, люди не готові платити за такий специфічний продукт, з іншого - аудиторія має бути широкою і підготовленою. Культура не може швидко розвиватись у суспільстві, яке не хоче нею цікавитись. Це не оригінальна теза, про це ще Леся Українка писала і мала рацію. Трохи статистики: ЗМІ публікували дані, згідно яких книжки до рук беруть близько 25% українців. Це катастрофічно мало. Ми можемо говорити про традицію, але не можемо зараз навіть заїкнутись про ринок. Ті процеси, які розвиваються у літературній галузі, радують, але не можуть накрити країну суцільною хвилею. Навіть гречка на виборах має більше прихильників, ніж поет. 

Розкажи про "Розстрільний Календар", чому і для кого ти його створила?

Розстрільний Календар ми створили разом із Денисом Поліщуком на початку року. Україна розвивалась і досі, попри незалежність, розвивається у тюремній та репресивній традиціях. Вони різні і кожен рік приносить свої особливі відтінки: аби це розуміти - треба уважно спостерігати. Тому ми щодня ведемо хроніку моторошних подій минулого століття, аби відшукати паралелі і, найголовніше, зрозуміти радянську традицію, яка досі, щоправда, з меншою силою, розвивається у наші дні. Ми живемо без яскравої владної вертикалі, як у тій же Росії, тому процеси абсолютно інакші. Особисто я б не хотіла, щоб читачі нашого проекту після кожного тексту робили заяложений висновок про "страшний совок". Кожна стаття має чітку структуру, спрямовану на те, аби люди розуміли чистий механізм репресій, вивчили його і могли впізнати у наші дні. Впізнати і вдарити у найболючішу його точку. 

 

Павло Коробчук

Style: IDoL, Fredinskaya jewelry

В тебе чималий літературний доробок: декілька поетичних збірок, короткий метр і роман. А також переклади іноземними мовами. Чи можна прожити на дохід від літератури?

Так, дійсно, в мене в цьому році виходить вже шоста книга поезій. Крім того, маю дві видані книги прози – роман "Море для шульги" та книжка оповідань "Священна книга гоповідань". Плюс дві книжки вибраних віршів, видані в Словаччині словацькою мовою.

Загалом, це не приносить значних грошей. Звісно, певні гонорари є, але стабільного і достатнього для життя заробітку нема. З гонорарів за шість книжок я можу купити хіба що велосипед. Додатково деякий дохід приносить написання рецензій, виступи за кордоном, чи іноді навіть в Україні. Можна подаватися на гранти, на резиденції. Знаю кількох письменників, не зіркових, які нормально живуть та статтях, рецензіях, критиці. Ще можна говорити про не грошовий дохід. Літературна діяльність приносить подорожі, десятки нових цікавих знайомств, розвиває мислення. Умовно кажучи, формує в людей певне ставлення до письменника.

Цієї осені у "Видавництві Старого Лева" вийде твоя нова збірка поезій "Хвоя". Чому ти обрав саме цю назву, чи відбудеться презентація книги, скільки поезій ввійшло до збірки, як довго ти її створював? 

Так, книжка невдовзі вийде. Зараз готуються ілюстрації. Післямову пише Ростислав Семків. В книжці рівно сто нових віршів і два десятки вибраного, практично весь корпус текстів був написаний у 2015 році. 

"Хвоя" - це такий образ мудрості, умиротворення і всепрощення для мене, для текстів, з яких складається збірка. Книжка складатиметься з трьох частин плюс вибране. Перша частина – переважно воєнні тексти, друга – інтимні, третя – родинні, про зв’язок поколінь. Тобто можна провести умовну часову лінію в книгу – спершу війна, потім любов перекриває цю війну, її страждання, і зрештою, ти замислюєшся над своїм корінням, про сотні й тисячі років життів твоїх предків, і це розуміння глибини власної крові, безлічі ментальних, архетипічних, виховних нашарувань – це все дає умиротворення, єднання. І ти ходиш в цьому спокої, як серед найчистішого, хвойного повітря.

Крім того, що ти поет, ти також музикант. На що ти витрачаєш більше часу: на музику чи на поезію? На твою думку, чи може в людині співіснувати декілька творчих іпостасей так, щоб це не впливало на якість продукту?

Так, я граю на барабанах і гітарі. Зараз активно граю на барабанах, в липні з рок-гуртом Drunk&Drowned зіграли сім концертів на Сході України – в Запоріжжі, Кривому Розі, Нікополі, на великих сценах. Дуже сильне відчуття, коли ти розумієш, що на твої удари в бас-бочку одночасно реагує тисяча людей. Це треба пережити - твоя нога стає центром відповідальності за емоції натовпу.

В юності я активно грав на гітарі – щодня по 4-5 годин, без примусу, мене настільки захоплювало. Сам за вихідні міг вивчити "Пасакалію" Генделя чи щось із Моцарта.

Так само я пишу електронну музику – це щось середнє між творчістю і звукорежисурою, я можу на всю ніч засісти і писати електронщину, можливо, в цьому році випущу альбом, повністю написаний, зведений, змастерингований, заспіваний мною. Уже більшість матеріалу готова.

Я думаю, що в людині спокійно може співіснувати багато творчий начал. Для мене барабани і поезія такі самі далекі в моїй голові, як водити авто і плавати – ці речі вміють майже всі, але чому ніхто не дивується, як вони можуть уживатися в одній людині?

Твій тато, Петро Коробчук, також поет, член спілки письменників України. Чи допоміг він тобі у становленні чи, навпаки, його поради заважали?

Тато дав мені дико важливий фундамент. Він просто вчасно радив мені правильні книжки до читання. Жодного разу не нав’язував нічого. Та що там казати – я виріс у одній з найкраще підібраних домашніх бібліотек, яку й досі сумлінно збільшує тато. Шкільної літератури я майже не читав або читав раніше за інших. Зате в дев’ятому класі я зачитувався роботами Декарта, в десятому – Марка Аврелія і Целана, в одинадцятому – Гадамера. Жадана я читаю з 1997 року, Ірванець мене пам’ятає довше, ніж я його, кілька разів у нас гостювали Бу-Ба-Бу ще на початку 90-тих. В моєму світогляді було дуже багато літератури, хоча я усвідомив це вже ближче до двадцяти років, коли чи не наймолодшим за всю історію літпремії "Смолоскип" отримав другу премію в номінації поезія. Мені тоді було 19 років.

Татові – безперечна і постійна подяка. Без його досвіду й підказок міг би бути вуличним хуліганом, наприклад. А зараз ми майже не сперечаємося в літературному сенсі – у нас дуже подібні смаки, хоча й існують невеликі розбіжності.

Чого, на твій погляд, не вистачає сучасному літературному процесу в Україні? Окрім фінансування.

Не вистачає розголосу. Не вистачає варива. Не вистачає перекладів на іноземні мови і з іноземних мов. Не вистачає читачів. Не вистачає медіума, який би поєднував читача і книжку, письменника і слухача. І доріг нормальних не вистачає – я, наприклад, часто їжджу українськими дорогами на літературні заходи. Укравтодор – дай дорогу українським письменникам!

_________________________________________________________________________________

Сучасному літературному процесу в Україні не вистачає розголосу. Не вистачає варива. Не вистачає перекладів на іноземні мови і з іноземних мов. Не вистачає читачів. Не вистачає медіума, який би поєднував читача і книжку, письменника і слухача. І доріг нормальних не вистачає – я, наприклад, часто їжджу українськими дорогами на літературні заходи. Укравтодор – дай дорогу українським письменникам!

___________________________________________________________________________________ 

Що ти думаєш стосовно російськомовної літератури в Україні?

В мене відповідь проста – літературі важливо тільки те, якою мовою пише письменник. Якщо російською – то це Світ російської літератури. Якщо українською – то це Світ української літератури. Письменник може бути мусульманином, але це не значить, що його література – арабська. Письменник може бути арфоамериканцем – це не значить, що його література афроамериканська. Тільки мова письменника відносить його до тієї чи іншої літератури. Ти можеш бути євреєм, але якщо пишеш російською, то твоя література – не єврейська, а російська. Якщо я напишу вірш на шведській мові – це буде не українська література.

Мова - це інструмент, наприклад музичний. Якщо ти граєш все життя на балалайці, то не можеш стверджувати, що ти бандурист. Єдине, тут не йдеться про випадки, коли країна створена без своєї оригінальної мови. Наприклад, австралійська література – написана англійською.

 

Ірина Цілик

Style: SAYYA

Твій чоловік, письменник Артем Чех, нещодавно повернувся із зони АТО, де перебував більше року. Ваша літературна сім’я була набагато ближче до лінії фронту, ніж більшість з українців. Як ти (ви) вважаєш(єте): про війну треба писати по гарячим слідам чи все ж таки вичекати?

У мене немає однозначної відповіді на це питання. Про війну писати складно, ризиковано, іноді просто не варто; надто тонка межа – крок праворуч, крок ліворуч, і легко скотитися у надмірну патетичність, спекулятивність абощо. Як на мене, з художньою прозою, що торкається цієї тематики, не варто поспішати: поки бачиш ті чи інші події “крупним планом”, поки не можеш від них дистанціюватися, навряд чи можна сподіватися від себе об’єктивності і конструювання багатошарового тексту. Зізнаюся, я маю деяке упередження до тих воєнних романів, що з’явилися впродовж останніх двох років (ні, я їх ще не читала; так, прочитаю якось потім). Водночас, документальна проза і всі ці швидкі армійські записки на манжетах зачіпають за живе: є щось дуже справжнє, пронизливе у щоденній фіксації всієї цієї нереальної реальності. Так само і поезія – зупиняє миті, консервує певні емоції, які потім, можливо, розкажуть нам щось про нас самих, допоможуть згадати, як же ми жили, чим керувалися, у що вірили і не вірили. Ми надто швидко змінюємося зараз. Ти можеш, приміром, згадати, ким ти була під час Майдану? Я щось ні. Тільки туман і чийсь розгублений голос: “Е-е-ежик?!” Так само: поки мій чоловік був на передовій, мені писалися вірші – привіти з "прекрасного дальока" на війну, цикл “В’єтнамки і берці”. А кілька днів тому у мене був виступ, і я зловила себе на тому, що тепер відсторонилася від цих текстів, не можу їх читати більше; Чех повернувся, й усе – ці дверцята в мені зачинилися, от і добре.

Якби можна було звернутися до сотень жінок, які все ще чекають своїх чоловіків з фронту, щоб ти їм сказала?

Ти знаєш, що за статистикою більшість шлюбів не витримує випробовування війною? Там якісь страшні цифри. Навряд чи це може когось підбадьорити, вибачте. Я просто думаю про це, багато думаю. Такі паралельні світи – миру і війни, “в’єтнамок і берців” – розводять близьких людей в різні боки. Варто бути готовими до того, що після повернення одного з членів родини з війни додому, почнеться велика внутрішня робота зі збереження сім’ї. Бо ось так чекаєш, чекаєш, а, насправді, вже й не знаєш, кого саме чекаєш; можливо, тепер це зовсім не та людина, за яку ти колись виходила заміж (з ким одружувався), – нова перепрошивка, все нове. Звісно, ті, хто був на війні, мають різний досвід і різні наслідки. Хтось більш-менш спокійно відбув весь строк на 3-тій лінії АТО і повернувся додому фактично неушкодженим, а хтось пережив безкінечні м’ясорубки, смерть друзів, поранення і т.д. ПТСР – це страшно, і без допомоги спеціалістів потім, мабуть, ніяк. Але чи багато травмованих “там, де не видно” людей звертаються до психологів? І чи багато у нас психологів, здатних справді зарадити цьому? Я не знаю. Я думаю про це... І щоб не лишати твоє питання без відповіді, просто побажаю всім-всім побільше терпіння і мудрості, і готовності лікувати один одного безкорисливим душевним теплом. Прозвучало якось пафосно. Але ж, за великим рахунком, так і є.

Кажуть, що до літературного світу тобі допомогла увійти Оксана Забужко. Чи правда це, і якщо так, то розкажи цю історію.

До знайомства з Оксаною Стефанівною в мене вже вийшли друком кілька книжок, тож ця красива легенда не вповні працює. А було так: влітку 2014-го я написала вірш “Повертайся живим”. Це пісенний у своїй природі текст, простий, простенький навіть, але сталося так, що на деякий час він став моєю візитівкою і навіть змусив трохи страждати через це (“Цілик? А! “Повертайся живим”). Одним словом, я виставила цей текст у Facebook, Забужко його пошерила, хвилі покотилися, вірш зрештою перетворився на пісню і пішов у люди... А згодом Оксана Стефанівна запропонувала мені видати книжку в її видавництві “Комора”. Перед цим я мала дещо травматичний досвід – ніхто з видавців не взяв до роботи мою прозову збірку (“Оповідання? Ні, це не продається”), окрім Антона Санченка, що видав її у дещо компромісному форматі – електронному. Зрештою ця книжечка (“Родимки” - ред.) трапилася Оксані Стефанівні, й вона запропонувала перевидати її по-людськи і в дещо оновленому вигляді. Так вийшла збірка “Червоні на чорному сліди” і сильно допомогла мені в процесі власного перезавантаження. Бувають в житті такі тупикові періоди, коли потребуєш, аби хтось з авторитетних для тебе людей видав тобі кредит довіри. Тим паче, усе менше трапляється особливих зустрічей з тими, в кого хочеться вчитися. А Оксана Стефанівна, ця людина-інтернет, людина-інтелект і просто сильна жінка з вічним двигуном, – якраз така. Мені з нею страшенно цікаво спілкуватися, тим паче, мати якісь справи.

Ти – поет, режисер, прозаїк, автор пісень та двох дитячих книжок. Що з усіх кваліфікацій справді приносить дохід?

Мої заробітки впродовж останніх років коротко можна охарактеризувати так: “Бігла через місточок – ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку – ухопила водички крапельку”. Колись я працювала в рекламі, і гонорари там були хороші. Щоправда, поняття не маю, куди я спустила всі ті гроші? Кілька макбуків, подорожі – всі мої здобутки, тим часом, як нормальні люди вже завершують виплачувати кредити за квартири. Так чи інакше, реклама – не моє. Тепер же я влипла, бо і література, і кіно в нашій країні здебільшого можуть бути лише хобі, а не засобом існування. Хоча впродовж останнього року, незважаючи навіть на те, що я майже не брала в Чеха його зароблену в ЗСУ зарплату і тягнула все вдома сама (хотілося зайвий раз перевірити, чого я варта), якось ухитрилася викручуватися й робити лише те, що мені подобається: то проект якийсь цікавий вигулькне, то пісня продасться, то роялті виплатили, то ще щось. Напевно, дорослі люди, батьки мають більш відповідально ставитися до життя. Часом цей маятник – то є гроші, то нема їх – дуже виснажує. А, з іншого боку, життя таке коротке, що витрачати його на недостатньо цікаву роботу немає ніяких сил. Коротше, це досі питання без відповіді.

Чи готуються до цьогорічного форуму у Львові нові збірки? Над чим ти зараз працюєш?

Мене нещодавно під час виступу у Словаччині запитали: "Чотири книжки за два роки. А як це?". Слухайте, ну дві з них – дитячі, а дещо з цього довго чекало на свій вихід. Ні, ще одного гарячого пиріжка до цього Форуму я не спечу. Хоча щось нове все-таки презентуватиму. Наразі у видавництві "Віват" готується до виходу антологія, що складатиметься з п’яти оповідань різних письменників нашого покоління. Два з них – моє і мого чоловіка Артема Чеха. Цікаво те, що вони чимось перегукуються, хоч ми не змовлялися про це. Після книжки “Awesome Ukraine”, для якої ми з Чехом разом писали тексти, це буде новий досвід зустрічі під однією палітуркою.

А, загалом, маю кілька ідей для дитячих книжок і планую їх поступово реалізувати. Що ж стосовно “дорослих”, то, певно, візьму таймаут, аби нова книжка спокійно дозріла. Бо ці швидкісні гонки між Арсеналом і Форумом – давай, давай щось нове, більше, більше! – можливо, мотивують, але часом і шкодять результату. 

____________________________________________________________________________

Народити дитину варто принаймні для того, щоб разом з нею перечитувати всі свої улюблені книжки

____________________________________________________________________________ 

Твоя доросла проза – це оповідання. Чи думаєш ти писати роман?

Я не впевнена, що здатна писати повнометражну прозу, принаймні поки що. Навіть не знаю, з якого боку до неї підступитися, а ще – де, як знайти стільки простору і часу, щоб скрупульозно вибудувати такий макроорганізм. Резиденції – це, мабуть, єдине спасіння для літератора, який має сім’ю та маленьку дитину. Так, на законних підставах, ти тікаєш від усього світу, ховаєшся в нірку: ось тобі стіл, ось тобі ноутбук, ось дедлайн – сиди і працюй, будуй свою вежу з піску. Але, якщо чесно, мені з моїми емоційною нестабільністю, лінню і здатністю як швидко займатися, так і швидко перегоряти - коротка форма значно ближча. Вірші, оповідання, короткометражки – те, що твориться більш-менш на одному видиху... Тим паче, я б не сказала, що коротка форма неодмінно програє більшій. Тут просто діють інші правила гри. Хороше оповідання (якщо воно хороше) теж може розповісти історію чийогось життя, вихопивши з нього виразні деталі й крупні плани ніби прожектором. Це вимагає особливої майстерності, і я би, звісно, хотіла колись дорости до рівня тих новелістів, чиї твори мене заворожують.

Окрім того, що ти поет, ти також мама шестирічного Андрія. Що читає твій син? Як ти прищеплюєш йому любов до літератури?

Народити дитину варто принаймні для того, щоб разом з нею перечитувати всі свої улюблені книжки. Жартую, звісно, хоча й не зовсім. Просто дитячу й підліткову літературу я, здається, люблю найбільше. Пеппі, Карлсон, Ява і Павлуша, Дядя Федір енд ко, Ґолден Колдфілд – ну хто їх переплюне? Наш син – хороша компанія для читання: він жадібний до книжок, як і я колись в дитинстві. Але, звісно, ми з його татом докладаємо до цього певні зусилля. По-перше, дещо ми вже зрозуміли чітко – діти копіюють батьків, доки ті для них ще є авторитетами. І якщо ми не витикатимемося з фейсбуку, то й Андрій навряд чи в руки візьме книжку, а не планшет. По-друге, ми намагаємося йому більш-менш регулярно читати вголос все те, що любимо самі (це стосується й кіно та анімації – багато чого дивимося разом). По-третє, я давно завела домашню моду постійно грати у всеможливі ігри у слова – асоціації, рими, пошуки нових слів у довгому слові і т.д. І тому, коли Андрій вигадує якісь несподівані казки або фрістайлить своїм дитячим репчиком, або сидить і нарешті сам читає “Лісову школу” Нестайка, то виникає відчуття, що “и стоило жить, и работать стоило”. 

Мирослав Лаюк

Style: Jean Gritsfeldt, Gudu, Fredinskaya jewelry

У вересні вийде твій перший роман. Чому ти вирішив почати не з малої, а одразу з великої прози? Чи не було б легше спочатку написати збірку оповідань? І на скільки практика "з поезії в прозу" розповсюджена в літературі?

Тут справа не в легкості чи важкості, просто кожна думка вимагає відповідної форми. І ті ідеї, жести, емоції, що показані в моєму першому романі "Баборня", мусили бути висловлені саме так і саме тепер. Що ж стосується страху не справитися з тим масштабом, який передбачає цілісний умовно 300-сторінковий твір, то у мене такого немає. У поетичних книжках "Осоте!" і "Метрофобія", попри стратегію із можливістю сприйняття кожного вірша як окремого тексту, існує ще й наскрізний сюжет, який розгортається за ходом читання від початку до кінця. Ці книжки я проживав роки й носив у голові ідею їхньої цілісності, як і ходив з романом "Баборня" (хоча й писав я його досить швидко). Знаю, що не завжди переходи з прози в поезію і навпаки бувають вдалими. Але треба бути сміливим, так цікавіше. Ненавиджу нудьгу. До того ж, попри занурення у прозу, активно пишу й нову поетичну книжку. Великий твір, крім художності, крім уважного витісування кожного речення через потреби синтаксису і стилю, крім рухання розділами, надання їм різної швидкості й фіксації на різних мовних та емоційних регістрах, – це ще й математика, це розв’язування купи задач, а нема більшої насолоди, ніж коли ти отримуєш правильне чітке число. Я вже писав і драми, і лібрето – то чому боятися роману? Тим більше, що його написання так гарно зайняло мій час.

Твої поетичні збірки – "Осоте!" та "Метрофобія" були на рідкість тепло прийняті як читачами, так і літературними критиками. Чи не боїшся ти, що роман може бути не так добре прийнятий і ти втратиш репутацію «відмінника від літератури»? Наскільки взагалі для тебе важлива думка спільноти?

Роман уже почитали кілька людей, думка яких для мене є дуже важливою. Їх відгуки додали впевненості, тому ризикую не надто сильно. Щодо "відмінника", то такий статус навряд чи мені підходить, бо в літературі ці оцінки ще більш відносні, ніж у школі. Я б не дозволив собі нічого друкувати, якби не був певним у тім, що рівень твору, який буде опублікований, не дорівнює мені самому. Будь-який мій твір, перед тим, як бути опублікованим, проходить через такі чистилища самокритики, що збоку можна жахнутися. Я майже не поблажливий до своїх творів, тому з легкістю викидаю те, що мені здається слабшим.

Думка інших на мене впливає – і на жаль, і на щастя. Я стараюся брати максимально із думок, які мені здаються чесними й фаховими, звертаю увагу навіть на ірраціональні відчуття людей, якщо чую, що там є якийсь важливий натяк. Проте ще не навчився не реагувати на неконструктивну заздрісну критику, на бруд, на дилетантизм, на бурчання неосвічених нахаб, на ретроградність, але дуже би хотів уміти не помічати ці категорії людей.

Твори ж пишуться не для критиків. Звісно, мені б хотілося схилити читачів на свій бік. Або - хоча б - щоб вони були справедливими у своїх судженнях. Та твори не пишуться для того, щоб задовольнити людей. Я дуже надіюся, що реакція багатьох читачів на роман буде обурливою. Це буде добрим знаком, адже там йдеться про багато проблем, які мусять бути вирішеними, а без уваги й початку розмови це неможливо.

Звичайно, я більше люблю, коли мене люблять, ніж коли ненавидять. Але у книжці говориш трохи більше, ніж за самого себе. Книжки пишуться для того, щоб проговорювати теми, задавати теми, транслювати певний тип мови, казати те, що мусиш, хочеш, а, деколи, й не хочеш - але мусиш. І думка інших тут не на першому місці, спершу – факт народження і буття книжки.

_________________________________________________________________________

У книжці говориш більше, ніж за самого себе. Книжки пишуться для того, щоб проговорювати теми, задавати теми, транслювати певний тип мови, казати те, що мусиш, хочеш, а, деколи, й не хочеш - але мусиш. І думка інших тут не на першому місці, спершу – факт народження і буття книжки.

_______________________________________________________________________________ 

Яким, на твою думку, є образ сучасного поета?

Це весело – спостерігати за тим, що літературознавці називаються "авторським міфотворенням". Сучасні "автори" мають дуже багато іпостасей, вони, на щастя, дуже різноманітні. Але, мені здається, як ніколи досі, сучасний "автор" любить стилізувати, що насправді не сильно цікаво, бо багато що вже багато разів було – це коли наслідують то романтичного постійно ледь п’яного дендіюватого поета епохи Романтизму, то кинутого всіма в’язня сумління, який може влаштувати дебош, то плакальника, який щоночі страждає за весь світ, то лідера нації, якому всі винні, то революціонера, який готовий вести маси (але маси не готові). І зазор із реальним станом справ, тобто реальними можливостями буття автора у сучасному світі – це часом трагічно, а інколи смішно. Мені цікавіший той поет, який стиль, а не стилізація, той поет, який максимально рівний собі або (якщо не віриться у можливість аж такої самосвідомості) хоча б рівний своєму неуникному образу (бо ж гра самого себе – така ж неуникна, як і незаперечна фраза "весь світ театр"). 

Чим ти заробляєш на життя? Як проводиш дозвілля? Як взагалі проходить звичайний день Мирослава Лаюка?

Навчаюся в аспірантурі, пишу дисертацію, працюю редактором. Я потребую максимально широкого простору, максимально багато свободи й максимально широкого спектру для особистого вибору. Наразі читаю трохи книжок, доучую недовчене. Багато пишу віршів, нової прози.

Зараз мене майже не стискають якісь рамки, маю вільний графік, вільно переміщуюся по Україні й світу (маю Шенген на 5 років!), навчаюся органічно поєднувати роботу і відпочинок, буває деколи скучно, але це можна пережити. Хотілося б не розмінюватися на роботи, які легко виконував би хтось інший, проте деколи мушу працювати не над тим, що мені вдається найкраще і приносить найбільше задоволення. Проте всі досвіди є цінними, вони тільки загартовують – хоч це й звучить страшно банально, але це величезна правда. 

Багато хто вважає тебе "золотим хлопчиком" від літератури. В 26 років у тебе близько десяти нагород. Хто тебе навчав, окрім альма-матер Могилянки? Чи є в твоїй сім’ї хто-небудь пов'язаний з літературою?

На вступ до питання відредагую так, що скажу, як уже говорив: більше люблю любов, ніж нелюбов. Хоча фраза "золотий хлопчик" у багатьох викличе іронію, причому й у мене самого.

Щодо "вчителів", то я розглядаю це поняття дуже широко, бо  значно менше мене вчать люди й книжки, більше – ситуації, досвіди, аналіз пережитого, власні падіння, власні переломи (на жаль, злети вчать значно менше). 

Звісно, університет мені подарував багатьох співрозмовників дуже високого польоту. Цей вибір – Могилянка – один з найважливіших виборів.

Щодо літераторів родини, то обидва мої діди писали вірші з армії своїм дівчатам, тобто моїм майбутнім бабусям. А такі гени, як то кажуть, не проп’єш.

Hair&Make-up: Pied_de_Poule

Style: Jean Gritsfeldt, Gudu, Fredinskaya jewelry, SAYYA, PRZHonskaya, IDoL.

Producer: Jane Lipskaya

Photographer: Anton Tkachenko

Невдовзі вийде друга частина з українськими російськомовними поетами.