«Не кiлькiсть, а якiсть»,– интервью с Леонидом Мартынчиком
Next

Спецпроекты / понедельник, 24 декабря

«Не кiлькiсть, а якiсть»,– интервью с Леонидом Мартынчиком

Больше, чем просто интервью. Больше, чем еще один материал. Интервью с Леонидом Мартынчиком – это диалог двух людей о том, что волнует. Это разговор на грани о том глубоком, что не каждый готов достать из души. О том, как тяжело бежать по жизни и почему оно в конечном итоге стоит того – в завершающем интервью проекта c рестораном «Вилла Ривьера».

Давай почнемо iз головного. Як давно ти в Instagram?

Вже 5 років, але це не той Інстаграм, в якому я був мега-популярний. Зараз я вже не такий відомий, бо правила змінюються i за ними складно встигати.

Але, натомість цього я більш популярний в інших галузях. Можна бути популярним онлайн, де тебе нібито багато хто знає, мати мільйони підписників. Але в житті тебе ніхто не впізнає. Бо стежити будуть діти, наприклад, або іншомовна аудиторія взагалі.

В мене ж небагата аудиторія, але за мною стежать люди, по-перше, старші: 25-35 років, а по-друге, в мене немає дітей. З’являючись на різних заходах, ти знайомишся офлайн з людьми, які потім стають твоїми читачами і таких не може бути багато. Але один такий читач цінніший ніж тисяча дітей.

 

Чесно кажучи, кількість дітей в соціальних мережах мене вражає.

Вони дають кількість, але та тисяча нічого не купує.  Вона стежить, робить скріни, фанатіє від тебе, але не купить тренінги, не прийде на прем` єру. Тому це дуже відносно. Колись я був в 5-ці в Україні, єдиний у Львові, в мене було дуже багато підписників. Про мене написали всі, хто тільки можна. Зараз блогери, які тільки починали, коли в мене вже було декілька тисяч, мають в рази більше підписників ніж я.

Мені сумно, але щоразу як я отримую якийсь глибокий фідбек, я розумію, що не кількість, а якість є насправді важливими. А ми живемо в такий час, що все міряємо кількісними показниками: заробіток, гроші,вік…. Скільки коштує твоє пальто і взуття, причому, неважливо, якої воно якості. А коли ти перестаєш міряти тими мірками, і починаєш думати про якість, все змінюється.

 

В який момент ти почав відставати?

Коли всі почали робити give away на машини, квартири, айфони. Я не робив жодного такого.

 

Чому?

Прихід аудиторії величезний, але незрозуміло яка то аудиторія. Вони потім масово відписуються і залишається 2%. Ти в топі, коли на тебе підписалися. Потім вони відписуються і ти знову у самому низу. І оці скачки перекрити важко. А яка нормальна аудиторія приймає участь в give away? Ви приймали?



 

Ні.

От і все. Я теж. Я навіть не беру участь в give away на квитки чи набір косметики. Я працюю над тим, аби мати гроші це собі купити, а не виграти. Я ще нічого не вигравав, лише заробляв важкою працею.

 

Алгоритми в Instagram змінюються, і після того, як його купив Facebook, у мене в ленті почали губитись люди та падає дуже сильно активність і я не можу зрозуміти, як це вираховувати.

Дуже складно. Я намагаюся розслаблятися і просто писати про важливе, про те, що справді можу побачити тільки я. Не пишіть про все підряд, пишіть про власну унікальність. Я можу бачити чи відчувати щось таке, чого можливо не бачить інший. Я намагаюсь показувати саме це.

 

А що ти транслюєш?

Як мінімум, віру в себе. В те, що ти з нуля можеш чогось досягти і щось отримати. Мене ніколи не приймало суспільство і соціум. Ні школа, ні сім я, ні університет.

10 років назад я був хлопцем з величезною кількістю комплексів, не впевнений у собі, який ненавидить себе, свій голос, свою сім’ю. На все що мені подобається я завжди чув «це неправильно».

А зараз за цим ідуть люди і говорять, що це круто. Вірити в себе, слухати себе і слідувати своєму серцю – це найважче. Це не хайп,воно не вистрілює, не створює ажіотаж, але ти свідомо живеш своє життя. Можна бути дуже популярним, дуже успішним, мега запотребованим,але нещасливим. Перший пункт для мене – бути щасливим, а потім все решта. А потім десять тисяч лайків. Тому що як по-іншому? Їсти гроші?

 

Ти не справляєш враження людини, яку можуть не приймати. Чому так складалося?

Значить, я дуже добре працюю з психологом і класно справляю гарне враження. Всередині я дуже хвилююся перед кожним інтерв`ю, виступом чи майстер класом. Я не сплю цілу ніч, я дуже важко це переживаю, хоча друзі кажуть, шо по мені не видно. Ну і прекрасно.

В мене було дуже складне дитинство. Коли тебе не люблять вдома –  це звісно ж дає вплив на тебе. Людина хоче єдиного в житті – щоб її любили і приймали. А коли тебе не приймають вдома, то ти готовий досягати будь-яких вершин, аби тебе приймали тисячі людей, але насправді ти це робиш заради двох: мами і батька.

 

Кожна нова перемога – це спосіб довести батькам, що вони були неправі?

Звісно. Ми завжди шось хочемо довести: собі, комусь. Але на цьому шляху доказів ми досягаємо великих вершин. Якби ми одразу були щасливими... людині потрібна людина.  Якби нам відразу давали ту другу половинку, хоча я і вважаю, шо ми цілі, ми б нічого не досягали. Нам відразу було б дуже комфортно сидіти на березі моря і дивитися, як наші діти бігають їсти сендвічі , не хвилюватися за наш вигляд…

Але долаючи травми, проблеми, внутрішні поразки, нещастя, ми пишемо грандіозні романи, книги, пісні, пости! Долаючи це, ми досягаємо вершин. Всі великі дуже нещасні, на жаль. Мене це не влаштовує.

 

Це нікого не влаштовує, але це так життєво. А ким тебе хотіли бачити твої батьки?

Звичайним хлопцем. В мене юридична історична освіта. Вони дали мені освіту, але вони не хотіли, щоб я був яскравим, відкритим, емоціонував, говорив про квіти, про красу і моду. Це не справа чоловіка. Чоловік має заробляти гроші і бути хорошим громадянином, релігійно стриманим звісно ж.

 

Консервативна історія.

Це західна Україна, тут всі сім`ї такі. Але зараз вони вже йдуть за мною. Батьки стали іншими. Вони дивляться на мене і змінюються. Раніше доводилось себе міняти. А себе міняти складно.

 

Напевно, це таке дивовижне відчуття, коли ти спочатку йдеш на приводі у людей, а тепер вони йдуть за тобою.

Це дуже круто, але найціннішим є те, коли батьки до тебе прислухаються. Які лайки взагалі!

 

Я пам’ятаю, що вперше почула від тата, що він мною пишається десь пару неділь тому. І першою думкою було: «Боже, нарешті».

Людині потрібні дуже звичайні речі, а потім все решта. А ми думаємо, що якщо ми будемо в хутрі, в брюліках, в мерсі… то буде легше.

 

Але плакати краще все ж таки в мерсі, а ніж в трамваї.

Ну якщо вже плакати, то так.

 

А чим ти займаєшься за межами Instagram?

Я веду тренінги про Інстаграм, особистий бренд, позиціонування, стиль, психологію. Організовую зустрічі і сніданки. Я дуже це люблю, хоча це і виснажує. Я намагаюся з кожною людиною знаходити контакт. Найбільша цінність моєї аудиторії у тому, що вони потім приходять до мене на заходи і ми можемо спілкуватися. Тому що те, що ми дивимося онлайн, не порівняти з енергетичним спілкуванням.

 

Звичайно. Як журналіст, я тебе розумію. У тебе буває емоційне вигорання?

Звісно! Постійно. От буквально вчора був день, коли в мене був поганий настрій, і моя одна подруга його підняла. Взагалі тотальні занепади бувають дуже часто.

 

Що ти у цьому випадку робиш?

Роблю паузу і запитую себе: де я, хто я.  Я порівнюю це зі шляхом до вершини. Ми всі хочемо дійти до вершини. Всі хто вже підіймався до вершини, знають що потрібно робити паузи і зупинки. Щоб доїхати кудись, треба заправити машину.

У своїх паузах я все зважую і вирішую, що робити далі. Якщо в серці я знаходжу відповідь – йду далі. Одного разу, прокинувшись біля дружини в ліжку, я зрозумів, шо не хочу йти з нею далі. Я розлучився. Я так пішов з одного проекту. Можливо, якимось ранком я зрозумію, що не хочу бути інстаграм-блогером.

А ти не втомлюєшься ще більше від цих питань? Голова не перенасичена?

А як інакше? Як коні в шорах кудись пертись? Ми думаємо, шо це дорога, а насправді це вода. То треба себе запитати: це дорога, так? І зараз це дорога, а влітку це буде вода...не походиш постійно!

 

Наскільки легко іншим людям з тобою уживатися? З твоєю сміливістю та хоробрістю до прийняття рішень

Ті, хто мають бути,залишаються з тобою. Розумієш, я не йду по життю, я біжу. Хто біжить зі мною, я радий. Хто відстає і просить допомоги – я беру за руку. Хто падає і просить допомоги – я беру на руки. І біжу. Але коли я несу людину на руках, біжучи, а вона починає плювати в лице або давати ляпаса, або по дорозі починає набирати цеглу  я залишаю це.

 

Мені здається, два найважливіших інсайти – це вдячність і терпіння.

Це легкі речі, які не даються просто.

 

Які якості ти не можеш терпіти в людях?

Я дуже не люблю, коли люди говорять тільки про себе, бо це я так роблю. (сміється) Як в пісні Адель Hello, я знову буду говорити про себе. І я вибрав таку діяльність, щоб розповідати про себе. І це моя терапія. В мене є терапія з психологом і є терапія в Інстаграм. Невдячніть не терплю. Я дуже стараюсь для близких людей, і коли не відчуваю вдячності, мені погано. Це для мене мінус дуже серйозний. І я над цим зараз працюю, тому що в стосунках теж часто буває мінус, і треба навчитись з цим мінусом жити. А стосовно всього іншого: невігластво.

 

А у тебе ніколи не було відчуття, що ти не встигаєшь за своїми амбіціями?

Було. Обговорюю це з психологом і ловлю себе на думці, шо порівнюю себе не з тими людьми. Ніколи не можна паритись тим, що хтось крутіший за тебе. Ти не знаєш, як він туди дійшов. Все відносно.

Кому зайде сьогоднішнє наше з вами інтерв ю? Мало кому. Але той, кому воно зайде – крута людина. Бо ми говоримо не про прості речі. Ми говоримо про те, як жити в блогерстві 5 років. Я вже в цьому давно і триматися в цьому важко. Як каже моя улюблена Тіна Кароль: «Талановиті люди – це добре. Ще краще, що я конкурентноздатна».

 

Продовж фразу: «я настільки сильний, що ...»

Що можу бути слабким.