Интервью с художником-"жлобистом" Иваном Семесюком
Next

Интервью / понедельник, 26 октября

Интервью с художником-"жлобистом" Иваном Семесюком

“Википедия” называет Ивана Семесюка первым в Украине художником-жлобистом. Сам Иван характеризует род своих занятий, как исследование характерного для украинского общества явления “жлобства”. В канун украинского-российского вернисажа "Хунта унд Вата", который представляют Иван Семесюк вместе с Антоном Чадским, мы встретились с Иваном, чтобы намеренно задать парочку "жлобских" вопросов о творческих планах и вдохновении, а также более важных из которых состоит быт и творчество известного автора.

*Стиль автора сохранен

Когда ты впервые столкнулся со жлобством?

Гадаю, що бажано мати таку невеличку жлобську жилку, бо без неї в Україні не виживеш. Треба бути трошечки цинічним і дещо нахабним – це як скелет, а зверху можна нарощувати м'ясо делікатності й тендітності. А зі жлобами я все життя живу і товчуся - це цілком нормально для мене. Я і сам такий соціальний кентавр: наполовину репаний жлоб, наполовину наче як інтелігентна людина. І це смачний мікс, мені він дуже подобається!

Крім того, хоч я й міська людина з міцним корінням, в мені є трохи сільської закваски, бо батько мій був і за походженням і за звичками людиною сільською. Щоб адекватно сприймати вітчизняну дійсність, треба знати, що таке міська культура, і яке воно, те українське село. Зараз відбувається фінальний симбіоз, місто і село остаточно сплавляються — і це дуже цікавий процес! Якщо ти — адепт патріархального-аграрного способу існування, і намагаєшся жити за цими кліше в місті, то це дійсно страшно. Але якщо ти навпаки тотально зневажаєш все сільське – це теж крепкий маразм.

Мне запомнилась твоя трактовка «жлоба». Это человек, который носится с фактом своего существования, как дурак с писаной торбой.

Так і є! Людина в дитинстві цим фактом не переймається, а потім її як переїбе страшна думка: «Я ж сущєствую!», і вона починає з цього приводу страшно паритися. Людина сама собі муляє, щиро грає різноманітні ролі, і так далі, і так далі, аж поки не помирає змучена пристрастями. Так от жлоб не просто ототожнює себе з життєвими ролями, він взагалі в повному і справжньому ахуї від того, що він є, і це мучить його все життя. Жлоби, переважно, самі себе виїдають з середини, їх крутить. Бо розумна людина завжди трошки відсторонена від зовнішнього світу, від своїх життєвих ролей, а жлоб страждає і лютує натурально. В жлобі абсолютно нема філософічної складової. Жлоб — це щирий, хитрий, хижий дебіл.

Тебе удается сохранять отстраненность от событий, происходящих сегодня в Украине?

Незважаючи на те, що я патріотично налаштована людина, все ж намагаюся дивитися на все з певної відстані. Тому що реально можна їбанутися, постійно проживаючи за країну. Тут одне з двох  —  або ти тулиш на війну, або тримаєш певну психічну дистанцію і робиш свою справу. Я поки не отримав повістку, і цю емоційну дистанцію тримаю, бо мозок треба берегти.

Боишься получить повестку?

Я боявся отримати повістку, коли мені було 18 років, ще за Кучми, бо боявся «дєдовщини» і армійського совка. Коли ти малий, дурний, кволий, ґарадской дрищ в очочках, підтягнутися не можеш ні разу, спина болить, насилу тими ногами ходиш, і раптом потрапляєш в армію, в цей колектив папуасів і дикунів, крепких провінційних биків, які тебе враз упиздять і все. Армія за тих часів – це було страшно і неприємно. Сьогодні армія абсолютно інша — це дорослі люди, котрі, в принципі, йдуть служити за власним бажанням, і переважно вони знають, на що йдуть. Зрозуміло, що страшно отримати повістку і піти на війну, якщо ти не природний воїн. Але всі ми вже давно ставимося до цього по-філософськи. Нині вже стало очевидно, що це торкнеться кожного, і тут нема чого переживати. Ще не факт, що мене не комісують: зір кепський, залікована в спині грижа, ще пару суттєвих квітів в цьому лікарняному букеті. Тобто, з цим можна прожити до дев'яноста год, але коли в стрибку з тебе злітають товсті окуляри і до паралічу крутить поперек, то це виглядає кумедно. Втім, прийде час на кожного дрища, такий час, і тут нема чого тремтіти. Треба то треба.

В сознании иностранцев украинцы странные, например, от восторга матерятся у произведений искусства. Ты себя ловил за этим занятием?

Тільки вихована людина вміє доречно матюкатися. Я можу бути суперчемним і надделікатним, за певних доречних обставин, а можу прикласти кудлатим матюком. Ну, а як взагалі жити без матюків в нашій країні в наш нервовий час? Дуже складно! (Смеется.) Я завжди кажу, що мати хуй в штанях чомусь вважається цілком нормальним і навіть гоноровим, а мати хуй в словниковому запасі соромно. Це дуже дивний ханжеський парадоксик.

Ты знаком с Лесем Подервянским, символом украинского матюка?

Ми познайомилися на якомусь буфонадному телевізійному ток-шоу, і мені було дуже приємно з ним поручкатися. Подерев’янський — це могутня і виразна постать, сучасний класик, що тут скажеш. Він переконливо довів, що українська мова набагато краще пристосована до лайки, аніж, приміром, російська. Матюки в українській позбавлені брудного брутального тону. Є російські письменники, які користуються матюком як художнім засобом, але все це виглядає досить гидко. У Подерв'янського матюк — це делікатний і доречний  інструмент, часом навіть філософський. “Щастя прагнуть тільки мудаки” —  погодьтеся, тут є над чим поміркувати.

У меня как раз вопрос про женщин.

А що жінки? На них треба женитися і все.

Что тебя привлекает в женщинах?

Жінка мусить мати гарну сраку і розумну макітру.

А если умная, но без жопы?

Вибачаюся, але на це є свій клієнт. Мені це не цікаво. З чоловіками, до речі, мабуть, простіше, бо чоловік просто не має бути дебілом. Хоча, не мені про це судити.

Почему в жлоб-арте больше жлобов, чем жлобих?

Чорт його зна. Можливо, тому що ми, художники-жлобісти - чоловіки, і вивчаємо чоловічі рефлексії. Зі жлобом чоловічої статі, приміром, можна йобнути водкі, попиздіти про карданний вал, або “за жізнь”. А з жінкою жлобинею, самичкою, яка працює в манікюрному салоні, приміром, як вийти на контакт? Про що з нею говорити? Про базочку і тоналочку? Воно ж мені ніколи не відкриється, як воно влаштовано і яким чином воно існує. Тобто жлобиня для мене залишається певною таємничкою.

Одна из твоих картин украшена репликой: «Еще раз тебя на пятаке увижу на… Будешь тюбики из жопы доставать на…». Эта реплика была адресована тебе или ты ее просто у кого-то подслушал?

Річ у тім, що проект “Жлоб-арт» закінчився вже давно – в перший день Майдану, 21 листопада 2013 року. Так дивно співпало, що саме тоді був останній день останньої виставки цього проекту. Остаточний фінал. Тому для мене жлоб-арт сьогодні не те щоб не цікавий, просто його вже здано в архів і перетворено на історичну цікавинку. Мудрі люди прикупили певну кількість наших робіт з цього проекту і правильно зробили. Тепер картини лежать по схованках і дорожчають собі тихенько. Звичайно, жлоб-арт — це був буфонадний проект, нічого надсерйозного в ньому не було. Але, як показує практика, через  несерйозність можна багато серйозних речей вкрутити людям в голови. Це були такі, для декого, болючі уколи іронії. Тому й реакція була різна. Були погрози, на одній виставці якийсь неприємний чорт навіть погрожував мене вбити. Звідси й ця фраза про тюбики в жопі, до речі.

Жалеешь, что проект закончился?

В жодному разі! Правильно, що це все закінчилося, бо у художників є така біда — іноді вони збираються у зграю і двадцять год гниють в своїх колективах: одне одному дають премії, разом п'ють, їбуться, женяться, плодяться, розбігаються. Колектив “Жлоб-арту” плідно існував п'ять років, а потім ми подивилися одне на одного і вирішили: ну що, мабуть вже досить. Це як в генделику: раз на п'ять років потрібно робити новий ремонт, тому що публіці просто вже не цікаво там бухати, та й на голову вже зі стелі щось сиплеться. Так і ми зробили, щоб не було цього старпьорства кладбіщєнського.

Над чем ты сейчас работаешь?

Ось майже завершив важливий для мене текстильний проект «Бандерики». Він народився під час зимового протистояння на Майдані як реакція і як спроба осмислення нової української міфології. Зараз маю творчу паузу — малюю плакати і дописую другу книжку, бо це більше розвага, аніж робота. Книжка присвячена українцям, які вони кумедні і часом пиздуваті, власне, як і перша книга, недарма ж вона називалася «Щоденник україножера». Вона, до речі, несподівано стала доволі популярною. В неї чималий, за українськими мірками, тираж — 2,5 тисячі примірників. Я наче як став письменником, і мені це дуже сподобалося. Особливо отримувати гонорари за писанину — це прикольно і навіть якось зворушливо!

То есть, гонорар за книгу получить легче, чем за картину?

Ну як? Ти практично нічого не робиш, коли пишеш книгу, як на мене. Я просто засираю соціальні мережі нотатками, потім з цього знімаю вершки і пишу з того короткі оповідання. Коли отримуєш за це “котлєту” грошей, то це взагалі вражає! Творчий санаторій!

Тебе приходилось зарабатывать деньги чем-либо кроме творчества?

Тю, звичайно! Я закінчив школу в 97-му році і поступив до академії мистецтв, на факультет скульптури. Я — студент, але потрібно працювати, щоб мати на життя, а що я буду робити, кому я потрібен, коли я ще нічого не вмію? Брали з хлопцями якісь напівбудівельні халтури. Часом важкувато було, я навіть пару раз крав їжу в магазині. Вже після академії постав вибір — або творча кар’єра, а це довгий і нестабільний шлях, або халтури і заробітчанство. Я обрав перший варіант.

Какой была максимальная сумма, которую ты заработал на жлоб-арте?

Тут в мене є два особисті рекорди. Перший –  $6 тис. за власноруч продану роботу, і це непогано за українськими мірками як для художника абсолютно не галєрейного. Другий – один колекціонер перепродав мою роботу «Пацанчик і голубі» іншому за $10 тис. Я навіть бачив як її поклали в алюмінієвий кейс, зроблений на замовлення під розмір саме цієї картини. Мене це так вразило! Бо, по-перше, це просто приємно, по-друге, хтось дійсно адекватно оцінює жлоб-арт, як мистецьке явище. Мова навіть не про чисто художню цінність картин, а про світоглядну. Жлоб-арт – це явище, і ці роботи з художньої та історичної точки зору мають чітку колекційну вартість.

На что ты потратил эти деньги?

Я багато років будував майстерню. Мені не вдавалося одразу вкинути багато грошей у будівництво, а розпочав його ще мій батько Леонід Іванович. Він був рукастий дядько, переважно відмовлявся від допомоги найманих робітників, а для мене все починалося взагалі як дачна розвага. На жаль, батько помер минулого року. Будівництво розтягнулося років на десять, мабуть, але минулої осені я нарешті переїхав до власного будинку-майстерні.

От какого проявления жлобов ты страдаешь более всего?

Відсутність особистої дистанції в фізичному вимірі і взагалі. Люблю, щоби люди були подалі від мене.

Какие жлобские привычки свойственны тебе?

Є дурна звичка, причому я з нею щиро борюсь – часом викидаю недопалки у віконце, коли їду автомобілем. Це кепська звичка.

Кот и «семки» – самые популярные «аксессуары» твоих героев-жлобов. Ты любишь котов и семки?

Котів поважаю, в мене було кілька котиків, а зараз хочу завести нового гарного кота на новому місці. Хто скаже про себе: «Я безвідповідальний мудак»? А я скажу, що Семесюк – безвідповідальний мудак. Я не люблю тварин, бо не люблю відповідальності. Але кіт – це не тварина. Кіт це просто кіт. Мій кіт має бути аграрним – кудлатим сіреньким смугастиком. Доглянутим, але нахабним. В нього мають бути такі кумедні «штанці» на сраці в реп’яшках і великі яйця. Взагалі, якщо вірити в реінкарнацію, то я хотів би бути кастрованим котом і мешкати на добре обставленій професорській дачі. Оце справжнє побутове щастя.

Это ужасно!

Чого? Велика дача, ти шаришся по ній де хочеш, тебе годують смачно, гладять по спині. Краще, мабуть, бути не кастрованим… Ні, нехай кастрованим. Бути таким котом-філософом, який споглядає за життям і отримує купу тихого задоволення, ніколи не нервується і його не пиздять сусідські коти, через те, що він хоче чужу кицю.

А что с «семками»?

Сємєчкі люблю, але тількі здорові білі, їх привозять з Турції. Вони дорогі, але вартують того, щоби їх гризти. Я їх їв раз в житті, і потім бачив тільки в одному супермаркеті, по них треба їхати бозна-куди, а мені впадло, без них я можу спокійно обійтися, чого не скажеш про тютюн. Роблю собі смачні самокрутки. І знаєш, за великим рахунком, мені взагалі мало що треба в житті: якісне пиво, бажано темне, якісний тютюн, а ще я люблю стріляти з помпової рушниці по мішенях.

Как ты приобрел эту привычку?

Сначала я приобрел ружье. Купив її, бо живу в приватному секторі. А зараз часи тривожні, і люди різні шаряться вночі..

Когда ты не понимаешь произведение искусства, ты чувствуешь досаду, восхищение, легкую иронию или пытаешься вспомнить, где храниться твое ружье?

Нічого з переліченого. Не дуже цікавлюся чужою творчістю. Мені цілком достатньо світу, який є в моїй в голові. Звичайно, я люблю своїх друзів, ціную їхні картини, так. Але я не думаю про їхню творчість, тому що мені похєр на те, хто чим в цьому світі займається. І їм похєр на мої картини, і це тішить, бо це суто професійне. Згодься, було би дивно, якби ми були сантехніками, і постійно думала про те, хто як крутить болти і труби. До професії художника варто ставитися, як до звичайної професії. Взагалі дивна така тємочка - думати, що письменник або художник щось таке знає дуже цікаве, і брати у них інтерв’ю про життя. Насправді, нічого такого ніхто з них не знає. Половина художників – дебіли і деграданти, і я один з них.

Да ладно, жлоб-арт придумали художники, а не журналисты. Поэтому об интервью просила у тебя я, а не наоборот.

Я просто був одним з співзасновників проекту. Ми разом з Антіном Мухарським, з його подачі, проговорювали цю ідею і побачили, що тут є поле для співпраці. Він – жвавий, хвацький продюсер ще непевного явища. Я – художник, який міг би потенціально це втілити. Нас на початку було 3-4 жлобіста, потім більше. Як виявилося, ми – художники, які вміють пожартувати про важливе, і на це є запит, бо люди люблять посміятись.

Це, до речі, теж суттєвий момент, зважаючи на майже повну відсутність україномовного гумору, хоча мистецтво і гумор, все ж таки, різні речі. Але я все шукаю українського Джоджа Карліна і неможу знайти серед наших естрадних папуг.

Согласна, у тебя есть план, как его найти?

Зараз формується широка міська культура, україномовна, і відповідний міський гумор, який замішаний не на гівні і буряках, а на тонких речах, розвинутому складному асоціативному ряді. Для того, щоб актуально жартувати, треба жити складним життям, мати освіту і широкий кругозір.

Чье чувство юмора тебе ближе: Вуди Аллена или братьев Коэнов?

Мені не подобається гумор Вуді Аленна, бо це задроцький гумор для Вуді Аленна. Коени – брутальні іронічні чуваки. Їхній гумор – класичний американський, лютий як скажена м’ясорубка. Він мені подобається, бо цей гумор десакралізує життя. Як не на мене, не варто ставитися надзвичайно серйозно до життя. Люди, для яких власне життя є дуже серйозним актом, затівають війни, масово вбивають через ідіотські ідеї, створюють всі ці калічні ДНРи та всіляко лютують, аж до інфаркту. Якби вони мали почуття гумору, вони б цим не займалися.

Как ты ведешь себя, когда шутят над тобой? Сердишься?

Я шо дебіл, щоб сердитися, коли я сам жбурляю, як мавпа, калом в натовп, бо це кумедно? На мене сердяться і ображаються досить часто, а я не серджуся, бо не ставлюся до себе аж так серйозно. Нічого такого особливого в мені немає, то чого залупатися і бикувати?

Когда ты понял, что нельзя слишком серьезно относиться к себе?

Це, мабуть, така хімія мозку, яка закладена генетично. Все життя мені більш-меньш похєр на самого себе. В мене є певні побутові проблеми і якісь зовнішні подразники – це звичайно, але я не дуже парюся через це. Живу собі і отримую від цього просте задоволення. Не люблю страждати, бо це окреме мистецтво, пов’язане зі смачною думкою про власне існування. Все це досить складно. Для мене було б ідеальним просте хоббітське життя. Така собі хатинка на березі озера, ти сидиш на подвір’ї, куриш люльку, дивишся на озеро, п’єш пиво або вино, і п’яненький ідеш спати – все! Не ціную всі ці  оргазми творіння, величні звершення і неабиякі звитяги. Я досить прагматична особа: або це приносить користь, або не приносить. А користь для  мене – це невеличке стримане задоволення, все інше – зайве.

Последний вопрос. Думаю, какой из них более заюзаный – про творческие планы или поиски вдохновения…

Та що я німець, щоб будувати творчі плани чи шукати вдохновєніє. Я просто живу собі і пишу, коли це виходить. Єдине, я ніколи не працюю напідпитку. Колись я пробував малювати з келишком в руці. Смачно, та куди це годиться? Хіба що, коли ти молоде і дурне, і в тебе забагато енергії. Здоров’я вже не годиться на такі збурення, бо це окреме і вельми шляхетне задоволення.