Books, girls, instagram: видавництво "Комора"
Next

Портрет / пятница, 18 ноября

Books, girls, instagram: видавництво "Комора"

Автор: Марія Міго

Видавництво "Комора" здебільшого працює у двох напрямках: по-перше, команда видавництва заповнює прогалини в "українській пам'яті", по-друге, "Комора" наполегливо виводить центрально-східноєвропейський роман на український ринок. Редакція Maincream попросила видавництво відібрати для нас кілька книжок, і ось що ми отримали:

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

«ЛИСТИ»

Часто буває, що біографи накладають відбиток свого мислення на події, тоді як листи — це прямі свідчення, нелакована правда, чиста і чесна історія очевидця. 

Епістолярна спадщина Лесі Українки — це панорамне свідчення важливої доби становлення української культури. 

Спочатку епістолярій письменниці був заплутаним, непрохідним клубком ниток, але тепер завдяки кропіткій довгорічній праці упорядниці Валентини Прокіп клубок ідеально змотаний. Численні виноски прояснюють багато незрозумілих речей, і непідготовленому читачеві залишається без додаткових навантажень просто тягти за ниточку й відкривати великий і чудовий, а подекуди і страшний світ кінця ХІХ сторіччя. Тож початкова мета книжки — зробити так, щоб листи видатної письменниці перестали бути вузькою цариною, доступною лише спеціалістам — виконана.

 

«ДОВЖЕНКО БЕЗ ГРИМУ»

Ми часом забуваємо, що наші митці не лише писали книжки та знімали кіно, а ще й жили, і часто їхнє життя було не менш цікаве, ніж їхні роботи. Більше того, в українській історії існувала і така традиція (кажу «існувала», а не «є», бо сподіваюся, що то пережиток минулого), коли митця звеличували до рівня святої корови, яка не мала ані слабкостей, ані бажань.

«Довженко без гриму», упорядкована літературознавицею Вірою Агєєвою та кінознавцем Сергієм Тримбачем, якраз покликана розвінчати міфи, зняти грим зі «святої корови» і показати нам не лише величного режисера, а й просту людину, яка переживала дуже звичайні речі і мала людські слабкості. 

«Довженко без гриму» — це анфілада кімнат. Ти заходиш у першу — і знаходиш любовні листи трьом жінкам, заходиш у другу — а там вже історія взаємовідносин Довженка і Сталіна, заходиш у третю — а там біографія і спогади. Єдине, що вибивається із загального контексту, — це відсутність відповідей Сталіна на листи Довженка. Епістолярій мав би подаватися з двох боків, адже дуже цікаво було б прочитати, що ж відповідав Олександру Петровичу Йосип Віссаріонович. Та в цьому дослідженні ми знайдемо лише листи Довженка і почасти відповіді його коханої — Юлії Солнцевої. А втім, можливо, для епістолярної спадщини митця такого масштабу потрібна окрема книжка, як у випадку з Лесею Українкою.

Кімнат безліч, а Довженко — один. Йому, людині з винищеної генерації, доводилося мало не єдиному говорити за всіх, і це був надзвичайно потужний голос, який лунав багато десятиліть, лунає сьогодні і, завдяки творчому доробку, лунатиме завжди. Книга ж «Довженко без гриму» допомагає почути все інтонаційне різноманіття того голосу.

 

ІГНАЦІЙ КАРПОВИЧ

«СОНЬКА»

«Колись, давно-давно» — такими невигадливими словами починає Соня наївну щиру сповідь про своє недозволене кохання з німецьким солдатом-окупантом. Жінці треба звільнитися від тягаря минулого, від багатолітнього мовчання, ганьби та зневаги, треба виговоритися — і піти з життя умиротвореною. Розказати вголос, що ті жахливі дні були найщасливішими в її житті і вона не зреклася їх, не розкаялася. Але хто ж її слухатиме? Звісно, ми. А ще — Ігор (скорочено від Ігнацій), молодий театральний режисер, страждаючий на повну творчу імпотенцію, розпещений і знуджений богемним столичним життям, який випадково опиняється на околиці богом забутого села Случанка (до речі, назва села, де народився Карпович). Та хіба бувають у житті випадкові зустрічі? Для Ігоря доля Соні стане новим сценарієм, гіпертеатралізованою п’єсою, яка неодмінно принесе успіх або повний провал. Він не осуджує її, слухає делікатно й поблажливо, намагаючись запам’ятати всі деталі. «Як у казці, — подумав він. – У казці про життя. В будь-якому іншому жанрі життя — нестерпне». 

Ігнацію Карповичу знадобилось довгих вісім років, аби зібрати роман докупи, майстерно відточити складну тему, яка в багатьох пострадянських країнах до цього часу залишається табу. Знущання чоловіків над жінками, що мали статеві зв’язки з німцями, у повоєнні часи було ділом честі, «справедливим» покаранням. Про кохання й обставини не йшлося: «Винна!» І хоча Соньку письменник особисто не знав, ця жінка існувала в реальному житті. Ігнацію Карповичу про неї розповів польський художник Леон Тарасевич. І доки письменник вагався, чи варто її відвідати для особистої бесіди, вона померла. Роман став зустріччю, яка так і не відбулася. 

 

ІРЕНА ДОУСКОВА

«ГОРДІЙ БУДЬЩО»

На сторінках свого щоденника восьмирічна Геленка постійно переймається. Її бентежить зайва вага, раптова смерть однокласниці, плутанина з прізвищами батьків та різні перипетії в родині. Вона стає свідком того, як її матір та вітчима, через небажання співпрацювати з радянської владою, поступово виживають з театру;  як ідеологічний контроль та корупція проникають в усі сфери життя і нівечать стосунки людей. І хоча дівчинка сприймає все що відбувається навколо через призму невимушеної наївності, Ірена Доускова майстерно приховує серед цих записаних дитячих думок відображення одного з найпохмуріших часів для тодішньої Чехословаччини, так званий період «нормалізації» після придушення «Празької весни» 1968 року.

 

КАРОЛА ГАНССОН

«ШТАЙНГОФ»

Під час придушення Угорського повстання 1956 року молода вчителька Магда тікає з країни до Австрії разом із десятьма ученицями свого класу та маленьким хлопчиком Йожефом, якого видає за свого сина. Рятуючи малечу, вона розуміє, що робить це зі страху, та плекає в собі віру на краще майбутнє у Відні. Але всі спроби біженки призвичаїтися до нового життя в іншій країні стають марними. Гіркі спогади, що лишилися на серці, поступово, наче та іржа, роз’їдають її зсередини. Усі події, що відбуваються навколо, втрачають будь-який сенс, дратують, стають нестерпними. Врешті-решт Магда опиняється у медичному закладі, де серед клінічної тиші постійно лунають монологи її чоловіка Томаса про все на світі. Йому важко зрозуміти той стан, у якому перебуває дружина, важко осягнути всю глибину життя у вигнанні, адже він сам місцевий і так мало знає і не говорить взагалі про Угорщину. Але він кохає Магду. І, як виявляється, це — найголовніше. 

 

МЕЛІНДА НАДЬ АБОНЬЇ

«ГОЛУБИ ЗЛІТАЮТЬ»

Угорсько-сербська родина Кошичів мешкає у Швейцарії. Родині вдалося подолати бюрократичний шлях від гастарбайтерів до повноцінних громадян однієї з найзаможніших країн світу та навіть відкрити невеличкий сімейний бізнес. Перебіг різних за емоційним станом подій занурює нас у щоденне життя родини, з екскурсами в реалії емігрантського життя, югославськими ретроспекціями та болісними відлуннями балканських 1990-х. Сестри Ілді та Номі поступово перетворюються на наших очах з підлітків на молодих дівчат, які намагаються віднайти своє місце у світі та роблять невправні кроки у доросле життя. 

Перший родинний візит, після декількох років еміграції, до рідної сербської Воєводини (на весілля двоюрідного брата) призводить до ліричної рефлексії Ілді. Адже всі родичі живі, усі речі на місцях, і тільки самі Кошичі якісь вже не такі, не «свої», а справжні «швейцарці», наче ті «рідкісні голуби з Белиної колекції на горищі». 

Авторка роману зізнається, що в основу твору покладено автобіографічну історію її власної родини, її шлях подолання власного емігрантського фатуму. Можливо, саме тому цей роман перекладений сімнадцятьма мовами і користується шаленим попитом серед читачів в усьому світі. Адже лише у щирій приватній історії іншої людини нам вдається розгледіти відлуння власного життя.

 

ОКСАНА ЗАБУЖКО

«І ЗНОВУ Я ВЛІЗАЮ В ТАНК»

Те, що Забужко — блискуча есеїстка, знає вже вся прогресивна читаюча спільнота, але, на жаль, для широких верств письменниця все ще залишається автором гучного роману «Польові дослідження з українського сексу».

«І знову я влізаю в танк» — це вибрані тексти різної «оптики» й обсягу: від авторської колонки й актуального інтерв’ю до історично-мемуарної розвідки та культурософського есе.

Сама авторка в інтерв’ю Maincream сказала про свою нову книгу так:

— «І знову я влізаю в танк» можна читати на різних рівнях: короткими текстами, дискретно, а можна читати від початку до кінця, прослідковуючи, як напливи різних смислів укладаються в один сюжет. Можна навіть сказати, що це роман нон-фікшн».

Але чому саме вона — блискуча есеїстка? А тому, що Оксана Стефанівна пише так, наче веде жваву трагікомічну розмову. І це навіть не бесіда чи монолог — це виступ на трибуні, з усією харизмою Мартіна Лютера Кінга. Ще однією особливістю письменниці є те, що вона вміє гарно жартувати про трагічні речі. Вона віртуозно цинічна, але разом з тим вболіваючо-захоплива. Врешті, перед нами постає картина інфернального політичного театру крізь призму письменника.

Крім того, Забужко постійно поповнює запас наших знань (наприклад, повідомляючи, що український графік Роберт Лісовський є автором логотипу авіакомпанії «Люфтганза») і, як провідна інтелектуалка, аналізує і пов’язує різноманітні явища, демонструючи зріз інформаційної війни з 2012-го і до сьогодні. 

Але найголовніше, що робить Оксана Стефанівна, — це вчить нас, українців, аналізувати події самим. Адже в наших реаліях, як би це не було сумно, кожна мисляча людина має розумітися на алгоритмах пропаганди.

 

ПАВЕЛ РАНКОВ

«МАТЕРІ»

У своїй передмові автор розмірковує, як перекладені тексти сприймаються у тих чи інших країнах, як досвід однієї країни може бути зрозумілим іншій. Цього разу Ранков може бути абсолютно спокійним з двох причин: український читач точно зрозуміє, про що йдеться, бо ж, по-перше, тло роману — це ГУЛАГ, страхітливе і доволі близьке минуле, привиди якого і досі тримають за горло; по-друге, чудовий переклад у виконанні Тетяни Окопної полегшує завдання. 

«Книжка Ранкова — на межі художнього тексту і документального. У сучасних історичних романах показані люди, які не планували входити в історію», — прокоментувала роман перекладачка.

Роман «Матері» починається з підглядання матері за своєю дочкою, яка кохається з російським партизаном Олексієм. Одразу після цього його вбивають німці, а саму Зузану звинувачують у зраді й співпраці з убивцями Олексія. Після арешту дівчина опиняється у переповненому поїзді, який везе в лісозаготівельні табори ГУЛАГу ще сотні жінок, запідозрених у співпраці з німцями. І тоді розпочинається тяжка, сповнена горя і любові історія про батьків і дітей та нездоланну силу, яку здатна виявити жінка заради дитини.

Треба зазначити, що Павел Ранков — лауреат престижної польської премії «Ангелус», яку отримували Юрій Андрухович, Оксана Забужко та Сергій Жадан.

 

Автори: Марія Міго та Тетяна Кисельчук