Я перестав ненавидіти людей та не перестаю їм дивуватися: інтерв'ю з Юрком Іздриком
Next

Интервью / четверг, 07 июля

Я перестав ненавидіти людей та не перестаю їм дивуватися: інтерв'ю з Юрком Іздриком

Для багатьох охочих прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту “Четвер” Юрко Іздрик знаходиться “поза зоною досяжності”. Він неохоче погоджується на інтерв’ю та ігнорує втручання незнайомців у власний світ…

Письменник пропагує метод “щоденного віршування” та зізнається, що видав книгу “Summa” тільки тому, що виконав свою генетичну програму. Опинившись в “зоні досяжності”, Maincream не зміг втриматись, щоб не з’ясувати ряд питань з небагатослівним та відлюдкуватим генієм сучукрліт.

Юрко, що ви хотіли донести до людей новою книгою “Summa”?

Книга була задумана як посібник для тих, хто випадково потрапив на цю планету і не розуміє, що тут діється, не знає, як тут поводитися. Хоча, щиро кажучи, попри те, що я беру на себе роль проповідника, сам не дуже знаю і не дуже вмію це робити. (Посміхається.) Цією книгою я намагаюся нести світло абсолютного знання до посполитого населення. Та всі мої “одкровення” розбавлені добрячою долею іронії і самоіронії. Оскільки я розумію, що вони потрібні дуже небагатьом. В аудиторії в 100 чоловік мене зрозуміють від сили 10-15 людей. Насправді, потрібно воно буде взагалі 3-4 людям. Якщо такі знайдуться – це велике щастя.

Про що вас часто запитують і вам це нецікаво, а про що не запитують, та ви б дуже хотіли про це поговорити?

Мені взагалі не хочеться говорити. Я налагодив комунікацію з соціумом виключно у формі одностороннього спілкування – через вірші. Мені не вдається повністю ізолюватися від посполитої маси, та я намагаюся принаймні бачити людей якомога рідше. Я не коментую суспільно-політичні події, не ходжу на телебачення і взагалі не бачу в цьому сенсу. Щоб ти там не говорив, які б розумні речі не втирав, однаково твоїм співрозмовником буде невідомо хто, тема буде невідомо яка, потім зроблять монтаж, все поріжуть і помістять між рекламою “памперсів” і проносних таблеток. І це в кращому випадку! Тобто, щоб проповідувати світлі істини, не обов’язково залазити в каналізацію. Можна це робити стоячи на горі, наприклад.

Не любите говорити, а як довго вам вдавалося тримати “обітницю” мовчання?

Це не є обітницею, та може нормально тривати місяцями. Я намагаюся не підіймати телефон, коли дзвонять незнайомі номери, і просто змушую себе дивитися Facebook, бо статистику лайків треба ж вести. (Сміється.)

Та все ж для когось ви завжди в “зоні досяжності”?

Колишня дружина, син, Грицько Семенчук, Женя Нестерович, яка, власне, трудилася над конструюванням книги “Summa”. Вони всі мої близькі друзі, попри те, що Грицько молодший за мого сина. Мені не цікаво з однолітками. Бо постійно, коли ми зустрічаємось з моїм старим колом, – сидимо десь каву п’ємо чи шо. І в мене завжди складається таке враження, що я потрапив в глухі 90-ті, мені стає так нудно і я ловлю себе на думці: “Та що ж таке? Минуло вже стільки років! Мене вже колишнього немає, а тут все тє жє люді”.

Вам нецікаво з однолітками, а обмінюєтесь порадами із сином?

Я намагаюся не давати йому поради вже віддавна. Причому це було проартикульовано в наших стосунках. Єдине, що він може - дивитися на мій приклад, здебільшого негативний, і вирішувати чи варто мене наслідувати. (Посміхається.) Я іноді в нього консультуюсь з питань звуку, бо він звукорежисер і дуже добре розуміється на музиці. Моя школа! В цьому сенсі нам завжди є про що поговорити.

А про книги? Я знаю, у вас особливі стосунки з Хемінгуеєм.

Зараз я вкрай рідко читаю, і живу здебільшого доброю пам’яттю про старого Хема. Він залишається одним з моїх улюблених письменників і власне наставників в літературі. Оскільки саме 4-томник його творів в українському перекладі відкрив для мене можливості українського художнього слова. Бо я жив в радянській дійсності. В родині україномовній та достатньо зрусифікованій. І, скажімо, я собі не уявляв, як написати любовного вірша дівчині українською. Тільки російською! Бо зразки доброї російської лірики в школі вчилися, звучали з екранів, з радіо. А після прочитання Хемінгуея, я зрозумів, що це цілком придатна для виявлення почуттів і взагалі для конструювання світів мова.

За яким собою ви сумуєте?

Ні за яким. Я, правда, не дуже оптимістично ставлюся до того себе, який приходить. Ми постійно змінюємось. Це проблема тілесності. Тіло живе саме по собі, старіє. А ти вчишся впізнавати себе в дзеркалі. І що тут? Як тут шкодувати? Можливо був красивіший, але дурніший. Ну таке. Ні за чим взагалі не шкодую. Найнегативніший досвід мені стає в нагоді, щоправда, я б не хотів переживати його вдруге. Дякувати Богу, такого шансу вже не буде.

А яка найнегативніша риса допомагає вам в творчості та в житті?

Попри те, що я спромігся на такий аскетичний і замкнутий спосіб життя, моя абсолютно внутрішня іманентна риса – потреба публіки, виступів, з рештою, загально людська потреба, щоб тебе любили, потреба подобатися. Комплекс відмінника я, правда, поборов врешті-решт. А, взагалі, я неймовірно егоцентрична натура. Я зумів собі з цим дати раду. Оскільки я живу сам, ніхто мене не похвалить. А мені потрібно тих похвал, то я дивлюся скільки там в мене лайків. О, похвалило стільки-то людей, і все – я щасливий! (Сміється.) Чи коли вириваюся на тури, чи Форум Видавців, чи фестиваль Meridian Czernowitz, то там я всі комплекси по-ходу задовольняю, а потім ще довго відхожу від цієї феєрії.

За ким у соціальних мережах слідкуєте ви?

Довгий час мене приколювали три жіночі постаті, які себе в дуже різний спосіб репрезентували. Це Катя Бабкіна з синдромом принцеси. Катя Калитко з неймовірно глибокими віршами і спостереженнями. І Галя Шиян, яка є цікавою поеткою, а в останній фотосесії презентує свою власну і взагалі жіночу сексуальність. Це дуже незвично, сміливо і дуже круто з точки зору художньої фотографії, і мені було за ними цікаво спостерігати. Потім я довгий час читав Віталія Чипинного. В нього дуже дотепні пости, але це політика. Слідкував за Богданом Логвиненко. Мені подобалися його начерки подорожні. Галка Крук іноді між своїми чудовими віршами пише не менш чудесні коментарі – у свій лінгвістично-семантичний спосіб.

Чия увага вам дуже приємна?

Я не знаю, хто за мною слідкує, але я слухаю лекції і поетичні виступи Дмитра Бикова, який мені подобається як поет і взагалі є цікавою людиною. Я знаю, що його ставлення до України багатьох нервує, але мене це зовсім не обходить. Іноді я собі щось написав і думаю: “О, якби він побачив, він би сказав: “О! Вот это хорошо! А вот здесь вот…”. (Сміється.) Галка Крук – єдина з колег по цеху, з ким ми можемо тролити один одного і вказувати в віршах проколи. Без будь-яких образ. Це рідко трапляється. Я це ціную.

А ви ображаєтесь?

Взагалі по життю я ображаюся рідко. Мені пощастило, я на критику ніколи не реагував емоційно. Бо я знаю багатьох колег по цеху, які не виносять сам факт критики. У них дах рве від самого факту, що хтось їх аналізує. Мені – ні. Мудро-негативна критика мені завжди приємніша ніж дурна позитивна. Але іноді є бажання дізнатися, що би сказала та чи інша людина. У мене як у музиканта довгий час була мрія: аби DrumТиАтр (Музичний проект Юрка Іздрика та Грицька Семенчука. – Прим.ред) почув Брегович. Мені здавалося, що він би точно оцінив крутість. Але це дуже інфантильні думки, бо з творчості ніколи не зникає аспект наслідування, навіть коли тебе вже наслідують. Але однаково ти також маєш якісь маячки.

Що робите, коли довго не можете заснути?

В мене немає проблеми з безсонням. Не тому що я завжди сплю, а тому, що я не мучаюся через те, що не можу заснути. А навіщо? Це прекрасний час! Можна полежати й подумати про що завгодно, вірші придумувати.

Кілька років назад ви “жбурнули” в мого колегу фразою-афоризмом: “Я перестав ненавидіти людей та не перестаю їм дивуватися”. Що з того часу змінилося?

Ненависть – надто сильне почуття, яке нищить його носія. Його треба позбуватися в будь-якому випадку, незалежно від того, що стало причиною ненависті. До людей я ставлюся байдуже, принаймні, намагаюся. Бо коли до них не ставитися байдуже – то холєра, крім ненависті нічого і неможна відчувати!

Я не вибачила свою університетську викладачку з бух.обліку, а ви вже вибачили свою першу вчительку?

Не вибачив. Не можу. Я би й радий, але поки не дозрів. Бо те, що вони витворяли з нами в школі – злочин проти людства, вбивство маленьких особистостей.

Чим пахне щастя?

Тютюном, вимоченим в настоянці календули і збризнутим жіночими парфумами.