Я – гитара, а в душе у меня оркестр: фрик-кабаре “Dakh Daughters”
Next

Интервью / понедельник, 25 апреля

Я – гитара, а в душе у меня оркестр: фрик-кабаре “Dakh Daughters”

Фрик-кабаре “Dakh Daughters” – это шесть девушек, которые поют и играют на 15 музыкальных инструментах. Для того чтобы понять шумиху вокруг девичьего бэнда, достаточно хотя бы раз попасть на концерт “дочерей” Влада Троицкого, режиссера и основателя театра “ДАХ”. Каждая музыкальная композиция “Dakh Daughters” – это мини-спектакль, который вызывает полную гамму эмоций и “зависимость”. Maincream во время работы над фотопроектом представилась возможность в этом убедиться.

 

Наталка Біда (Галаневич)

Вода, дерево і любов – це найкрасивіші речі на Землі.

Сам процес розмови, коли можна чимось ділитися чи уважно послухати – це найцікавіше, що може відбуватися між людьми.

“Люди зростають не завдяки університетам, а завдяки тим, з ким вони зустрічаються”, - це цитата мого вчителя, надзвичайного театрального режисера Володимира Оглобліна. Він уже пішов з життя. Я мала щастя брати участь у його виставі. Коли він сказав ці слова, мені здалося, що я зрозуміла найважливіше.

Не можу сказати, що не шукаю зустрічей. Я рада кожній.

Мимо вух пропустила дуже багато батьківських порад, та дослухалася до однієї дуже важливої: треба жити сьогодні, тут і зараз. Сенс життя там, де ти. Не варто жити минулим чи майбутнім, жалкувати за тим, що сталося чи ще не відбулося, а насолоджуватися тим, що тобі Бог дає щодня. Якщо ти уважно слухаєш кожну мить, тоді ти повнокровно живеш.

Я асоціюю себе із своїм контрабасом. Хоча граю і на фортепіано. Та контрабас для мене найрідніший, бо я з ним найчастіше.

Герой – це людина, яка не боїться взяти відповідальність не тільки за себе, а й за життя тих, хто поруч. Не на словах, а на справах. Моя мама – мій герой. Мій прекрасний чоловік просто неймовірний – Марко Галаневич, фронтмен “ДахаБраха”. Моя дитина, їй шість з половиною, та вона мені каже: “Мамо, не плач, бо ти цим собі не додаси здоров’я!”. Мої дівчата з Dakh Daughters та Влад Троїцький, наш культуртрегер, який прославляє своїми виставами Україну по всьому світу. Герой - це не настільки пафосно, як звучить.

В мене два улюблених міста – Київ і Париж. Я закохана в них однаково. Так як вони шумлять, не шумить жодне інше місто, хіба що море та океан.

Я філолог за освітою. В мене не може бути однієї улюбленої книжки. Не можу виокремити якусь одну, яку варто прочитати аби пізнати життя. Хіба що “Улісс” Джеймса Джойса?

Щастя немає запаху, та інколи воно пахне кавою.

Не може бути однієї цілі в житті. Життя дуже мінливе.

Полюбити ближнього, як самого себе – це тонка християнська задача та надскладна робота. Оскільки, спочатку потрібно полюбити себе, а багато хто з нас цьому не навчиться до старості. Тільки здається, що це дуже просто.

 

 

Соломія Мельник

Не можу знайти відповідь на запитання: “Що таке життя?”.

Мистецтво мусить дарувати любов і розуміння життя. Вірю, що воно здатне дати відповіді на певні питання.

Я мультиінстремунаталіст. Граю на віолончелі, фортепіано, акордеоні, барабанах. Можу з кожного інструменту щось дістати за бажанням.

Люблю шум лісу, особливо Закарпатського. Мій батько із Закарпаття. Коли я приїжджаю до бабусі, татової мами, завжди йду до лісу і гуляю годинами.

Хотіла б навчитися гарно кататися верхи. З мене вийшов би вправний жокей. Дуже люблю коней. Мені здається, у мене б з ними вийшов би гарний діалог.

Вишукувати натхнення… це як вміти бачити гриби в лісі. В усьому можна роздивитися щось цікаве, неймовірне, невичерпне. В людях, природі, містах, навіть казкових ситуаціях.

В мене дві освіти - я музикант і актриса драматичного театру і кіно.

Намагаюся себе не обманювати. Це складно. Але це важливо – бути чесним із собою. Коли ти чесний із собою, ти чесний із простором, Всесвітом.

У нас в колективі багато протиріч. Бо кожний творча особистість і кожний знає напевно “як буде краще”. Вміння вислухати багато людей і прийняти одне загальне рішення – це не просто, це неймовірна праця над собою.

Мені імпонують люди, які не прикидаються. Багато людей видають себе за тих, ким не є насправді. Я ціную прямоту, простоту й особистість, що не зливається із сірою масою.

Героїв є багато. Герой той, хто готовий зустрітися один на один з життєвими складними ситуаціями. Хто не тікає від них. Я пишаюся, що знаю таких людей. Всі ці хлопці, хто воюють, і ті люди, які підтримують цих хлопців.

В рамках французького туру ми виступали перед в’язнями. В них зовсім інший погляд. Тому що у людини не має свободи, її гризе відчуття вини. Було незвично виступати перед такою аудиторією. Та глядач залишається глядачем, навіть коли це не вільна людина, і ти, як артист, маєш йому подарувати частинку себе. Для мене це була маленька перемога над собою.

Чим довше живу, тим більше розумію: не варто оглядатися та не варто заглядати вперед. Треба жити тут і зараз, намагатися менше робити те, про щоби ти шкодував.

Не варто прив’язуватися ні до речей, ні до людей. Людина народжується одна і йде з цього світу одна. Будь-яка річ просто річ. Найцінніше – любов. На ній будується людське існування. Не на речах, а на почуттях.

Я завжди хотіла поспілкуватися зі справжнім сталкером і зрозуміти, що це за “кімната бажань”. Чи дійсно вони можуть здійснитися, коли правильно їх промовляєш?

Мені колись приснився Ісус перед тим, як його розіп’яли. Уві сні я його відмовляла від мученицької смерті.

Щастя звучить дитячим сміхом. В мене немає дітей, але я працюю з дітьми в дитячому фольклорному театрі “Дай Боже”. Його заснувала моя мама. Ми разом із нею працюємо з дітьми, їх понад 50 чоловік. На сьогодні можу сказати, що діти – це прекрасно. Діти – це щастя.

 

 

Руслана Хазіпова

Я закінчила театральний університет Карпенка-Карого. Вже після вступу, якось потрапила на виставу 4-го випускного курсу. Те, що відбувалося на сцені мене переконало, що я не хочу нічого спільного мати з цими людьми. Напевно вони вбили в собі все живе, що має бути в акторах.

Коли дорослі люди поводять себе як наївні діти, я розумію, що вистава вдалась і ми достукалися до аудиторії.

Мистецтво побудовано не на тому, що ти вийшов на сцену і щось голосно виразно промовив, щось вправно зробив, а тобі має бути, що сказати.

Мистецтво покликано об’єднуватися заради, а не проти.

Коли ти нарешті зрозумієш, що немає ні вчора, ні завтра, а є тільки тут і зараз – тоді навчишся кайфувати від життя.

Класна вистава - коли я живу цією виставою, а не роздивляюся декорації. В останнє таке зі мною трапилося під час прем’єри опери Влада Троїцького IYOV. За відчуттями мене просто не було якийсь час. Мені здавалось,що ця тисяча шістсот людей-глядачів разом зі мною піднімались в просторі і зависали без думок і без почуттів, віддаючись магії музики і голосів.

Музика, театр, література мають бути якісними, аби надихати. Коли говорити про персоналії, то гарну музику створюють – Том Вейтс, Бьйорк, The Tiger Lillies, Ramstein. Картини – Матвій Вайсберг, Анатолій Криволап, Нікіта Кравцов, літературу – Михайль Семенко, Сергій Жадан, Іздрик, Юрій Андрухович.

Ми виступали в Сербії на досить специфічному мистецькому фестивалі. В одній виставі люди пісяли прямо на сцені. Я розумію, це оригінальний режисерський хід і велика акторська робота. Бо вийти попісяти на сцені – це не дуже легко. Та як на мене, це можна було зробити іншими засобами, задіяти ресурси духовного та інтелектуального контенту. Вони ж діяли чисто технологічно. Це був театр картинки про свободу, про людину, про волевиявлення. Для мене було трошки дивно, а хтось може відчув поштовх щось змінити у власному житті. І власне над цим мистецтво працює.

Життя – пошук його сенсу. Хто знайшов сенс життя, той закінчив жити.

Вірю в знаки. Вірю, що людина сама собі навербує, те і буде.

Мені часто сниться, як я рятую світ. У 5-річному віці мені весь час снилося, що я заходжу у церкву і починаю битися з вампірами. А зараз час від часу сниться апокаліпсис, він приходе з неба і я починаю рятувати планету.

Боятися – це ніяк. Безстрашшя – це кнопка “пуск” в будь-якій справі.

Я багато чого вмію робити руками – стрижу, в’яжу крючком, клею вії Соломії Мельник, роблю зачіску Натальці Біді, трошечки малюю.

Люблю людей, але це дуже складно. Та як сказано: не суди та не судимий будеш.

Знаєте, як в кіно: камера від’їзджає від обличчя, показує людину в повний зріст, потім показує точкою серед обрисів міста, потім точкою саме місто на тлі планети, а потім і планету – точкою у Галактиці. І ти розумієш, що за великим рахунком ти ніхто в космічній галактиці. Проте, ніхто тобі не може нічого нав’язати, тільки ти можеш щось створювати і об’єднувати.

Із звірів я напевно мавпочка. (Сміється). Вони дуже мені подобаються.

 

 

Анна Никитина

Я – гитара, а в душе у меня оркестр.

Как явления в людях самое красивое – это любовь и ее производная – материнство.

Материнство раскрывает женщину, раскрывает ее огромный, бездонный потенциал любить.

Я бы хотела донести до людей, чтобы они были более внимательны, заботились о “гигиене”, “чистоте” своих чувств в отношении других людей и… будет всем счастье! (Смеется.)

Я закончила факультет декоративно-прикладного искусства. Моя специальность – художник-скульптор по дереву.

Сейчас я более уважительно отношусь к деньгам. А раньше могла запросто потратить последние. На что? Да на что угодно. Например, пропить. Я очень люблю хорошее французское вино.

Я не материально зависима, абсолютно, но неравнодушна к “маленьким женским радостям”. Обожаю красивую одежду, обувь, бижутерию.

Если бы у меня была возможность сняться в байопике, я бы выбрала фильм о жизни Эми Уайнхаус. Она близка мне как личность. Еще я бы хотела сыграть русскую певицу кабаре и писательницу Наталью Медведеву. Думаю, что я понимаю природу их пристрастий, которые в результате погубили и одну, и вторую. Думаю, что мне очень повезло, и я вовремя для себя открыла еще одну “зависимость”, но она не губит, не разрушает, а наоборот ведет к созиданию. Это материнство.

У меня болит душа за истребленных украинских поэтов, которых Власть Советов истребила одного за другим в начале XX века. Многие из них не дожили до 35 лет. Среди них Георгий Шкурупий. Они были приглашены на первый украинский поэтический фестиваль в Москву. На встрече Сталин у каждого спросил, что их не устраивает в украинской культуре, выслушал проблемы, пожелания и даже критику от каждого. После этого все авторы, посетившие фестиваль были уничтожены в течение 4 лет. Это так цинично!

Самый странный сон, который я видела, был об умирающей черной кошке. Она разговаривала со мной и просила не отводить от нее глаз, тогда она сможет передать мне все свои знания, накопленные за все ее жизни. Я начала сомневаться, нужны ли мне эти знания, что я с ними буду делать? Я отвернулась, а когда снова посмотрела на кошку, на ее месте был только облезлый трупик.

Переписала бы финал книги “Игра в бисер” Генриха Гессе. У Гессе, конечно, фатальное немецкое чувство юмора. Вот и его герой жил-жил, стремился к чему-то, философствовал, а потом бац и нелепо умер в тот момент, когда я так ждала, что у него наконец-то в жизни все начнется… Генрих, что это такое? Зачем ты так? (Смеется.)

Хочу написать книгу. Она будет несколько биографична, это будут размышления обо всем. Пока потихоньку записываю идеи. Это не случится через год. Всему свое время, надо еще что-то прожить.

 

 

Наталья Зозуль (Zo)

Счастье – это отсутствие суеты.

Сейчас мы пытаемся сделать все, что от нас зависит, чтобы каждая составляющая нашего творчества была готова и помогла нам в записи нашей первой пластинки.

Мы не эпатажные. Эпатажные “Хамерман Знищує Віруси”. Они – боги!

Самые красивые вещи на Земле? Коты, цветы и мужики! (Смеется.)

Это трагедия Украины и украинцев, что многие талантливые люди не могут у себя на родине найти применение своим талантам, и вынуждены искать признание за границей. Например, драматург и режиссер КЛИМ. Он работает сейчас в России. Здесь он был совершенно недооценен.

Люблю вкусную еду и красивую одежду.

Сейчас я все чаще пересматриваю, переслушиваю, перечитываю. Наверное, это дело возраста. Со временем у тебя формируются собственные ориентиры и ценности, которым ты следуешь.

В Украине крайне мало происходит культурных событий, открытых фестивалей, в которых бы принимали участие современные известные режиссеры, театральные группы. Мне кажется, в этом проявляется украинская жадность. Когда правительство не считает нужным вкладывать средства в культурную жизнь страны. Я не о шароварщине. Как раз фестивали танцев и плясок у нас проводятся с завидной регулярностью. Но мы бы могли пригласить современных режиссеров высокого уровня, таких как Томас Остермайер или Ромео Кастеллуччи. Конечно, для этого нужна очень хорошая материальная база. Хотя бы потому, что техническая сторона их спектаклей очень дорогая. Также как и техническая сторона спектаклей “Dakh Daughters”. Поэтому украинцы, которые хотят знакомиться с качественным современным мировым искусством, вынуждены ждать меценатов.

Ревность – это нормальное человеческое чувство. Оно знакомо нам в коллективе.

В целом, я горжусь, что между нами в коллективе отсутствует напряженность, и нам хватает житейской мудрости в отношениях.

Счастье пахнет ландышами.

Я бы хотела обладать способностью, которая позволит мне сделать всех существ счастливыми.

Искусство спасет мир… Музыка – джаз… Кино – Феллини…

 

 

Таня Гаврилюк

Я живу у Прекрасному Всесвіті, сповненому чудової світової музики, яку я самостійно обираю. Звертаю увагу і на українські цікаві проекти. Вони справді існують і продовжують з'являтися на світ – це дуже радісно. Але буває і так, що передивляюся вітчизняні і зарубіжні музичні канали…А там щось таке ... Без коментарів. Вочевидь, на все побачене є попит. Чому? Не через те, що людям бракує смаку. А тому, що вони можливо ще не знають, що існує альтернатива. Як на мене, сучасний Артист, Митець має запропонувати свою якісну Альтернативу реаліям сучасного шоу-бізнесу.

Щастя – це вибір і шлях. Коли ти зовсім юний в тебе відчуття щастя виникає спонтанно. В тебе поки що немає досвіду. І ти все переживаєш вперше – кохання, роботу, визнання, успіх. А потім ти дорослішаеш і розумієш, що щастя – це щоденна робота над собою. Просто кожний ранок починаєш із того, що настроюєш себе на любов до Всесвіту, на радість. Часом це буває не просто, не завжди так складається, як хочеться, але якщо ти щиро віриш і докладаєш чесних зусиль – все обов язково виходить якнайкраще.

Для мене образ Справжнього Артиста, Справжнього Митця, Зірки – це Чисте Дитя, Добрий Чарівник – Мудрець, який надихає себе та інших на все Найкраще.

Взагалі, ще з юнацького віку, мій улюблений музичний гурт – це группа "Nirvana". Люблю їх і зараз. А із поп- зірок сьогодення мені імпонує співачка Sia. Вона надихає на правильний образ сучасного музиканта, артиста, поп-зірки. Sia дозволяє собі навіть не показувати власне обличчя на сцені, якщо цього потребує Художній Концепт. Разом з нею, на сцені виступає маленька танцівниця Медді Зіглер. Кожний виступ цих двох артисток – це маленька вистава. Це те, чим намагаємося на сцені займатися ми, “Dakh Daughters” та особисто я у своєму сольному проекті “TanyaTanya”. 

Я росту і розвиваюсь разом і з цим світом. Продовжую шукаю в цьому житті Сенсу, Змісту, Світла. І Сенс безумовно є , а найбільше Таїнство – його розкрити для себе . І на це здатна кожна Людина.

Бути митцем – велике щастя. Ми, “Dakh Daughters” маємо щастя бути такими Щасливцями.

Я прихильник теорії гармонії. В житті людини все має бути гармонійним. Жити в гармонії з собою і Всесвітом – це найвища майстерність.

Щастя не у грошах. Але гроші потрібні, щоб жити у Сучасному Світі.

“Дах” називають сектою. Так і є. Ми одна велика сім’я.

Я люблю Природу і Подорожі. Люблю Ліс, Гори, Море – Океан. Люблю Сонячні Подорожі і Щасливі посмішки перехожих, котрих зустрічаєш на своєму Шляху. Наше Життя – це теж Прекрасна Подорож. Тож, бажаю усім Сонячної і Щасливої Подорожі ! (Посміхається.)

 

Location: Space Studio

Photographer: Антон Кулаковский

Hair&Make-up: PIED-DE-POULE